глава 10

Обраний не завжди той, хто шукає, а той, кого шукають. 

Медді 

Місто жило своїм життям, навіть попри те, що вулицями розливалася тінь страху. Репортери поступово зникли з вулиць, їх витіснили федерали, які взяли справу під свій контроль. Преса отримала наказ не поширювати неперевірену інформацію, і газети перестали рясніти гучними заголовками про "Трояндового маніяка". Але чутки не вщухали. Люди шепотілися на вулицях, в офісах, кав’ярнях. 

Паніка пускала коріння. Батьки боялися випускати доньок самих у темряву, магазини стали швидше зачинятися, а в поліції телефонували навіть ті, хто просто побачив у дворі підозрілого незнайомця. 

Проте нічне життя не згасало. Клуби й надалі працювали, музика гриміла, бармени розливали коктейлі, а молодь знаходила собі виправдання, мовляв, маніяки полюють не на всіх, і якщо не потрапляти під руку, то все буде гаразд. Наче це просто вигадана історія для залякування. Наче страх стосувався лише когось іншого. 

Та Медді не могла поділяти цього легковажного настрою. Її серце не знаходило собі місця, а думки ніяк не відпускали події минулих днів. Кожна дрібниця з того вечора в клубі знову і знову прокручувалася в голові. Очі підозрілого бармена, напружена атмосфера, слова про зниклу дівчину, той погляд, що впився в неї з натовпу… 

Вона пробувала відпочити, змусити себе не думати. Приймала снодійне, намагалася читати, дивитися старі фільми, щоб відволіктися. Але варто було заплющити очі – і перед нею знову поставала картина: темний коридор клубу, шепіт дівчат у туалеті, розмови про вибір найкращих… Їй навіть почало здаватися, що вона щось пропустила. Щось важливе. Щось, що могло допомогти розгадати цю справу. 

Кілька разів вона поривалася подзвонити Вільяму, але що вона могла йому сказати? Що її гризуть передчуття? Що її не покидає відчуття, ніби вони упускають якусь зачіпку? Він би тільки сказав, що це параноя. І, можливо, мав би рацію. Але Медді не могла відмахнутися від цього. 

Вона сиділа у своєму темному кабінеті, схрестивши руки на грудях, і дивилася у вікно. Дощ повільно стікав по склу, перетворюючи нічні вогні міста на розмиті плями. Кілька п’яних підлітків сміялися, переходячи дорогу, і їй раптом стало не по собі. Вони не знали, що насправді відбувається. Вони навіть не здогадувалися, що можуть бути наступними. 

Медді заплющила очі і зробила глибокий вдих. Вона повинна діяти. Залишалося тільки зрозуміти – як. 

*** 

Кіра

Перші тижні навчання для Кіри пролетіли на одному подиху. Вона поринула у світ лекцій, досліджень та нових знайомств. Все було новим, але дивовижно захопливим. Особливо тішило те, що вона змогла краще познайомитися з Ліною, своєю одногрупницею. Вони швидко знайшли спільну мову й майже весь час проводили разом: сиділи поруч на заняттях, разом пили каву в університетській кав'ярні й навіть обговорювали домашні завдання, хоч і Ліна здавалася значно досвідченішою у деяких аспектах. 

Щоправда, Кіра не могла не помітити одну річ: Ліна поводилася так, ніби вже давно знає цей університет. Вона вільно орієнтувалася в корпусах, знала імена деяких викладачів ще до того, як їх оголосили, а одного разу навіть провела Кіру до старого архіву, наче вже не раз там бувала. Це викликало питання, адже Ліна вступила сюди разом із нею... Хіба могла вона так швидко вивчити кожен закуток університету? 

Попри це, їхня дружба тільки міцнішала, а сама Кіра отримувала неймовірне задоволення від навчання. Вона старанно готувалася до кожного семінару, отримувала чудові оцінки і відчувала гордість за себе. А найбільшою радістю стала новина, що її відрядили до найкращого викладача університету – містера Аткінса. Про нього ходили легенди: суворий, але справедливий, розумний, харизматичний і той, хто справді вміє навчати. 

"Це честь навчатися у нього," – казали старші студенти, і Кіра не могла не погодитися. Вона з нетерпінням чекала першого заняття в його групі, передчуваючи, що цей курс стане одним із найважливіших у її житті. 

*** 

Кіра вперше переступила поріг лабораторії містера Аткінса, відчуваючи легке хвилювання. Лабораторія була просторою, з високими стелями та полицями, заваленими книгами, старовинними документами та різноманітними артефактами. У повітрі відчувався легкий запах пилу та чорнила. На стінах висіли схеми та вирізки зі старих газет про серійних убивць, містичні культи та давні ритуали. 

Містер Аткінс — високий чоловік із гострими рисами обличчя та проникливим поглядом — сидів за великим дубовим столом, перед яким стояли кілька студентів, які теж прийшли на перше заняття. Він поглянув на них поверх окулярів і розпочав: 

— Вітаю, панове. Ви тут не просто так. Це не звичайний курс, тут ми вчимося бачити те, що інші ігнорують. Ваше перше завдання — проаналізувати цей текст. — Він роздав копії давнього рукопису. 

Кіра взяла аркуш і почала читати. Текст був схожий на середньовічний трактат, де описувалася загадкова секта, яка вірила в жертвоприношення як шлях до вічного життя. Уривки говорили про «очищення кров’ю» та «вибраних», які мають бути принесені в жертву для здобуття благословення. 

— Ваше завдання — визначити, чи може цей текст бути пов'язаний із сучасними нерозкритими злочинами. — Аткінс схрестив руки на грудях. — Серед поліцейських справ є ті, що можуть підходити під цей опис. Визначте, які саме. 

Кіра заглибилася в аналіз, порівнюючи дані з поліцейських звітів. Разом із нею працював хлопець на ім’я Марк. Через деякий час вони одночасно підняли голови. 

— Жертви, що зникли, були принесені в жертву за принципом цього культу. Вік, стать та спосіб зникнення відповідають опису, — сказала Кіра. 

— Саме так, — кивнув Марк. — І ще, всі вони зникли в певні дати, що збігаються з фазами місяця, згідно з текстом. 

Аткінс уважно їх вислухав, а потім задоволено кивнув: 

— Ви двоє зробили правильні висновки. Інші — уважніше вчитуйтеся в матеріали. — Він повернувся до Кіри. — Відмінна робота. У вас справжня аналітична жилка.