глава 9

Добре спостерігати за грою, гірше - стати її учасником.  

***

Ми всі зібралися в конференц-залі, і атмосфера була настільки напруженою, що, здавалося, повітря можна було різати ножем. Маклін стояв посеред кімнати, схрестивши руки на грудях, і його погляд метав блискавки. 

— Провал, — він голосно кинув це слово, і воно відлунням розлетілося по кімнаті. — Ви розумієте, що ви зробили? Усі газети, всі телеканали зараз смакують подробиці справи! Вони називають його «Трояндовим маніяком», висувають дикі теорії про наступну жертву, а батьків дівчат просто не дають їм спокою! Це не просто витік інформації, це катастрофа! 

Я ковтнула клубок у горлі, намагаючись зберігати спокій, але відчувала, як всередині все стискається. Ми справді облажалися, і тепер доводилося виправдовуватися. 

— Ми діяли за планом, — голос Вільяма був рівний, спокійний, навіть трохи холодний. — Ми обережно вивідували інформацію, намагалися не привертати уваги. Ми не знали, що в клубі буде журналіст. 

— Джейкоб Роуленд, — вставив Маклін, кивнувши на купу газет на столі. Його ім’я було скрізь. Він перший виклав відео з клубу, де чітко видно мене. «Відважна жінка намагається розкрити таємниці маніяка». Чудово. Просто чудово. 

Я зціпила зуби, дивлячись на газетні вирізки. В голові все ще відлунював той момент, коли я помітила його погляд у натовпі. Це був лише мить — він підняв телефон, його очі розширилися від здивування, а потім відблиск камери. Усе. Операція пішла коту під хвіст. 

— Це був нещасний випадок, — я змусила себе говорити, хоча голос злегка тремтів. — Ми не могли передбачити, що серед відвідувачів буде репортер. Ми навіть не знали, що він займається кримінальними розслідуваннями. 

— Та хоч би ким він був! — Маклін грюкнув долонею по столу, і я аж здригнулася. — Тепер він отримав свою сенсацію, а ви поставили під загрозу всю справу! Тепер наш маніяк знає, що ми дихаємо йому в спину, і буде обережнішим. В гіршому випадку — він змінить тактику, а це означає, що всі наші попередні напрацювання пішли нанівець! 

Я стиснула пальці в кулак, намагаючись контролювати дихання. Всередині мене вирувала буря — сором, гнів, страх. Ми були так близько до того, щоб роздобути хоч якусь зачіпку, а тепер залишилися з нічим. 

— Отже, — Маклін провів рукою по волоссю, ніби намагаючись опанувати себе. — Що тепер? Як ви збираєтеся виправити ситуацію? 

Я перевела погляд на Вільяма. Він стояв нерухомо, його очі були холодними, але я знала його досить добре, щоб зрозуміти — всередині він кипить не менше за мене. І що найгірше — він звинувачує себе не менше, ніж мене. 

— Ми знайдемо спосіб, — промовила я, змушуючи себе говорити впевнено. 

Маклін важко глянув на мене, ніби зважуючи, чи варто ще щось додати, але врешті лише зітхнув і стиснув губи. Це було поганим знаком. Його мовчання тиснуло сильніше за будь-яку догану. 

Я і сама розуміла серйозність ситуації. Репортер викрив нас, і тепер справа набула розголосу, якого ми намагалися уникнути. Тепер уся увага була прикута до нас, а це означало, що вбивця міг змінити свої плани — або, що ще гірше, зникнути зовсім. 

Я ковзнула поглядом по Вільяму. Він стояв трохи осторонь, його обличчя залишалося непроникним, але в куточках губ затаїлося щось схоже на гіркоту. Очі видали його — мені здалося, що в них було не лише роздратування, а й справжнє розчарування. Він ніби картає себе, що допустив таку ситуацію. 

Його погляд зустрівся з моїм, і на мить я побачила там... жаль. Це був мимовільний спалах емоцій, що швидко згас, коли він відвернувся. Він ніколи не любив демонструвати свої почуття, особливо переді мною. 

У конференц-залі знову повисла гнітюча тиша. За вікном уже починало сутеніти, а всередині відчувалося наростаюче напруження. Усі чекали на рішення, але його поки що не було. 

Я видихнула, намагаючись зібратися з думками та згадуючи вчорашній вечір..... 

*** 

Яскраві неонові вогні розтікалися по темних стінах, створюючи атмосферу, що балансувала між розкішшю та підпільним беззаконням. Гучна музика гупала в грудях, змішуючись із глухим гомоном голосів і дзвоном келихів. Важке повітря було просочене ароматом дорогих сигар, алкоголю та ще чогось, більш різкого й гіркуватого. 

Медді повільно оглянула простір, намагаючись не видати своєї напруги. Вона відразу помітила головну сцену — великий подіум, освітлений м'яким червоним світлом, де вигиналася одна з танцівниць. Її тіло рухалося в ритмі музики, а очі дивилися кудись за межі реальності. Довкола сцени розташувалися оксамитові дивани, на яких розмістилися відвідувачі: багаті, самовпевнені чоловіки в дорогих костюмах, які тримали келихи з золотистим віскі й хижо усміхалися танцівницям. 

— Ну, що скажеш? — неголосно запитав Вільям, нахилившись до неї, ніби бажаючи нашептати щось інтимне. 

Медді примружилася, намагаючись здаватися зацікавленою й водночас нудьгуючою. 

— Очікувано, — відповіла вона, роблячи вигляд, що вивчає обстановку. 

Їхній вхід не залишився непоміченим. Персонал клубу уважно стежив за кожним їхнім рухом. Декілька офіціанток кинули швидкі оцінюючі погляди, але одразу ж відвернулися, ніби отримали вказівку не втручатися. Біля барної стійки стояв чоловік у темному костюмі, схрестивши руки на грудях. Його погляд був важким, настороженим, ніби він намагався зрозуміти, хто вони такі і з якою метою тут опинилися. 

— Нас уже помітили, — шепнула Медді, торкнувшись Вільямової руки, ніби кокетливо. 

— І нехай, — він зухвало усміхнувся і притягнув її ближче, зігравши роль власника ситуації. — Ми ж прийшли сюди не ховатися. 

Медді довелося докласти зусиль, щоб не смикнутися. Вільям повністю вжився в роль — його очі блищали впевненістю, рухи були розслабленими, немов він дійсно був тут не вперше. 

— Ми тут, щоб знайти потрібну людину, — тихо нагадала вона, вдивляючись у натовп. — Не перегравай.