глава 8

Вони йшли пліч-о-пліч у темряву, але кожен ніс свою війну всередині

***

Медді чепурилася перед дзеркалом, уважно оцінюючи своє відображення. Червона сукня облягала фігуру, волосся спускалося хвилями по плечах, а макіяж був бездоганним – зухвалий, але не надто викликаючий. Поруч крутився Вільям, вбраний у дорогий костюм, який видавав у ньому людину з грошима, але не з закона. 

— Я гадаю, що це дуже і дуже погана ідея… — пробурмотіла вона, виправляючи пасмо волосся. — А якщо вони зрозуміють, що ми копи? 

Вільям лише розсміявся і, схрестивши руки на грудях, відкинувся до стіни. 

— Як вони мають це зрозуміти? Хіба ти почнеш махати ксивою перед усіма? 

Медді невдоволено скривилася. 

— Ти прекрасно розумієш, що я маю на увазі. Там усе вирішують погляди, поведінка… Їм достатньо буде однієї підозри, і ми туди не зайдемо. 

— Саме тому, — Вільям знову розсміявся, — ти повинна розслабитися. Інакше ми проколемося ще на вході. 

Медді закотила очі, але нічого не відповіла. В голові вона вже прокручувала події після того, як вони вийшли з останнього стриптиз-клубу. 

*** 

Відділок зустрів їх звичним нічним гомоном. Навіть о пізній годині тут вирувало життя — детективи переглядали звіти, хтось відписував у протоколах, а в дальньому кінці коридору чувся роздратований голос Макліна. Очевидно, він знову був незадоволений ходом розслідування. 

— Сідайте, — кинув він, щойно вони з’явилися у конференц-залі. — Що у вас? 

Медді і Вільям коротко переказали розмову з Лорі. Маклін мовчки слухав, постукуючи пальцями по столу. Коли вони закінчили, він задумливо зітхнув. 

— Підпільний клуб, який ніхто не чіпає? — він перевів погляд на капітана. — Чудово. Просто чудово. 

— Саме так, — підтвердив Вільям. — І пробратися туди ми можемо лише під прикриттям. 

Маклін спохмурнів ще більше, потираючи підборіддя. Потім рішуче кивнув. 

— Ви підете. Медді та Вільям. 

— Що? — майже в один голос вигукнули вони. Медді розгублено глянула на нього. 

— Хто ще? — буркнув Маклін. — У нас немає часу вигадувати складні комбінації. Ви молоді, у вас зовнішність, яка не викликає підозр. Виглядаєте як типовий клієнт і його супутниця. До того ж, ви вже в справі. 

Медді мовчки стиснула кулаки. Вона хотіла заперечити, що є більш підходящі кандидати, але знала, що це нічого не змінить. Маклін уже все вирішив. 

— Квитки вам дістануть місцеві бариги, — додав капітан. — Вони там часті гості, оскільки у підвалі легко сплавити товар. 

— Чудово, — сухо сказала Медді. — Просто чудово. 

*** 

Вона перевела погляд назад у дзеркало, зустрічаючись із власним відображенням. Усередині все стискалося від передчуття, але вона не могла дозволити собі слабкості. Вони повинні це зробити. 

Вільям нахилився до неї, усміхаючись. 

— Готова? 

Медді зітхнула, підняла підборіддя і впевнено кивнула. 

— Готова. 

*** 

Вільям 

Я був одним із тих, кого не так просто здивувати. У моєму житті не було місця хаосу — лише факти, докази і невблаганна логіка. Будучи головним серед криміналістів у центральному відділку столиці, я не мав недобору в складних справах. Мене цінували за холодний розум і методичний підхід. 

— Вільяме, тільки ти можеш це розгребти! — часто казав начальник, коли виникали найскладніші випадки. 

І справді, мені не раз доводилося займатися розслідуваннями, які тримали всю країну в напрузі. Преса смакувала подробиці, прокурори сподівалися на успішні вироки, а я? Я просто робив свою роботу. 

Але цього разу все було інакше. Коли надійшло повідомлення про дивні вбивства у Форлейку, я спочатку навіть не звернув на нього уваги. Ну, вбивство — що тут дивного? Але потім почали з’являтися деталі. Серійність. Чіткий почерк. Певна символіка, що повторювалася. 

Я сидів у своєму кабінеті, переглядаючи звіт, коли до мене постукали. 

— Заходьте, — кинув я, не відриваючи погляду від паперів. 

Двері прочинилися, і в них з’явився капітан Морісон. Суворий, вічно заклопотаний чоловік у відпрасованій формі. 

— Вільяме, є справа. 

— У мене завжди є справа, — відказав я, відкладаючи ручку. — Що такого важливого цього разу? 

Морісон кинув переді мною теку. Я розкрив її і пробіг очима перші сторінки. Форлейк. Маленьке, непримітне містечко, де нічого цікавого не відбувалося десятиліттями. 

— Серія вбивств? — я підняв брову. — Там узагалі бувають вбивства? 

— Зазвичай ні, — погодився капітан. — Але останнім часом хтось явно розгулявся. Декілька молодих дівчат убито за схожим сценарієм. 

Я перегорнув ще кілька сторінок. Фотографії місць злочинів, криміналістичні звіти. Кров. Троянди. Дивні символи, наче з театральної вистави. 

— І що ж, вони не можуть впоратися самі? — я скептично глянув на капітана. 

— Їм потрібен спеціаліст. І керівництво вирішило, що цим спеціалістом будеш ти. 

Я стиснув щелепи. Не подобалося мені це все. У столиці в мене було повно роботи, а тут… 

— Я не хочу гаяти час на провінцію, — твердо сказав я. — У нас тут десятки відкритих справ. 

— Розумію, — Морісон схрестив руки на грудях. — Але наказ уже віддано. Завтра ти виїжджаєш у Форлейк. 

Я втупився у нього, але знав, що сперечатися марно. Якщо рішення прийнято, то його не змінити. Чудово. Прекрасно. Провінційне містечко і вбивця, який, мабуть, вважає себе великим артистом. 

Я закрив теку й зітхнув. 

— Чудово, — сухо сказав я. — Схоже, що у мене буде незабутня відпустка. 

Капітан лише посміхнувся, знаючи, що я все одно виконаю наказ. Я завжди виконував накази. 

Наступного дня я зібрав речі, сів у машину і рушив назустріч чомусь, що, як мені здавалося, буде черговою рутиною. 

Як сильно я помилявся. 

*** 

Форлейк зустрів Вільяма похмурим ранком. Небо було затягнуте низькими хмарами, повітря пронизувала волога прохолода. Навколо тягнулися старі будівлі, а вузькі вулички здавалися занадто тісними після простору великого міста. Він сидів у машині, спостерігаючи за містечком, і не міг позбутися відчуття, що все тут якесь застигле, ніби час рухався повільніше, ніж у його рідному мегаполісі.