глава 7

Там, де світло не дістає, правила пише тінь 

*** 

День сьогодні обіцяє бути особливим.... Я нарешті отримала лист-відповідь з омріяного університету. Моє серце калатало в грудях, коли я розривала конверт, а очі швидко пробігали по рядках: "Вітаємо! Ви зараховані на факультет психіатрії..." Далі можна було вже не читати — я зробила це! Нарешті я зможу втілити свою найзаповітнішу мрію і стати психіатром. 

***

Я приїхала до університетського містечка пізно ввечері. Автобусні вогні ковзали по вікнах, а коли я вийшла, мене огорнув легкий туман. Місто здавалося мені надто тихим і якимось моторошним, немов воно ховало в собі якусь таємницю. Старовинні будівлі, вузькі вулички, ліхтарі, що ледве жевріли у сутінках... Це було не зовсім те, що я очікувала, але, можливо, це просто моя уява. Втома і хвилювання роблять своє. Головне — не забувати, заради чого я тут. 

Гуртожиток, в якому я мала жити, знаходився неподалік від основного корпусу університету. Будівля стара, але доволі охайна. У холі було людно — студенти бігали туди-сюди, обговорювали розклади занять, сміялися. Я знайшла свою кімнату на третьому поверсі, вставила ключ у замок і, затамувавши подих, зайшла всередину. 

— О, привіт! — почула я дзвінкий голос. На ліжку біля вікна сиділа моя нова сусідка. Вона мала темне волосся, заплетене в акуратну косу, і теплі карі очі. Було щось особливе в її погляді — ніби вона бачила більше, ніж говорила. 

— Привіт! Я Кіра, — усміхнулася я, заходячи всередину. 

— А я Ліна, приємно познайомитися, — відповіла вона. — Сподіваюся, ми ладнатимемо. 

Вона виглядала старшою за мене, і, мабуть, помітивши мій запитальний погляд, пояснила: — Це моя третя спроба вступити сюди. Тому я трохи старша за інших студентів. Але нарешті все склалося, і я тут! 

Я відчула до неї симпатію. У її словах було щось знайоме — я теж знала, як це, йти до своєї мрії попри всі труднощі. Ми почали розмовляти, і з кожною хвилиною мені ставало все спокійніше. Може, місто й видається моторошним, але в мене є відчуття, що все буде добре. 

Я розклала свої речі, налаштувала лампу біля ліжка і, вперше за день, відчула справжню радість. Попереду на мене чекали нові знайомства, навчання, пригоди. Життя тільки починалося! 

*** 

Під невблаганним світлом ранкового неба Медді та Вільям вирушили в центр міста. Вулиці ще не встигли прокинутися повністю, але всередині них вже вирувало очікування довгого дня. Вони не обмінювалися зайвими словами, лише коротко узгодили план дій. 

Перший клуб, що стояв у їхньому списку, мав назву "Red Velvet". Це було доволі пристойне місце – не вищого класу, але й не підозрілий заклад, який ховався в темних провулках. Біля входу їх зустрів охоронець, широкий чоловік із густими бровами, який неохоче пропустив їх усередину після пред'явлення значків. 

— Ми тут не для розваг, — відразу пояснив Вільям, кидаючи погляд у напівтемний зал. 

— Що вам потрібно? — байдуже відповів чоловік, схрестивши руки на грудях. 

Медді дістала фото дівчат і показала їх йому. 

— Ви бачили цих студенток тут? 

Охоронець кинув побіжний погляд на зображення і скривився. 

— Ніколи таких не бачив. Ми тут слідкуємо за тим, хто працює. Якщо когось наймають, то це тільки за контрактом. 

— Але можливо, вони приходили сюди як гості? — втрутилася Медді. 

Чоловік знизав плечима. 

— У нас десятки відвідувачів щодня. Я не можу пам’ятати всіх. 

Вони пройшлися залом, поговорили з кількома танцівницями, однак нічого не дізналися. Це місце виявилося тупиком. 

Наступний клуб називався "Eclipse" і мав дещо іншу атмосферу. Усередині панувало тьмяне освітлення, стіни мерехтіли неоновим світлом. Вільям зупинився біля барної стійки та звернувся до бармена — худорлявого чоловіка в чорній сорочці. 

— Нам потрібно дещо з’ясувати. Ви бачили цих дівчат? — Він знову витягнув фото. 

Бармен уважно розглянув знімки, а потім покрутив головою. 

— Ні, не пригадаю. Я працюю тут уже кілька років, але таких обличь не бачив. 

— А може, вони приходили як клієнтки? — наполягала Медді. 

— Може, й приходили, але я їх не запам’ятав. 

Танцівниці, з якими вони поспілкувалися, також не мали жодної корисної інформації. Всі, кого вони допитували, або справді нічого не знали, або вміло приховували правду. 

— Вже другий клуб, і жодних зачіпок, — тихо мовила Медді, виходячи надвір. 

Вільям задумливо кивнув. 

— Можливо, ми шукаємо не там, де треба. Або вони працювали в закладі, який ми ще не перевірили. 

Медді сіла в машину поруч із Вільямом, мляво витягуючи телефон, щоб перевірити адреси, які їм ще залишилося відвідати. Після трьох невдалих спроб їй вже здавалося, що цей день буде марним. 

— Залишилося ще два, — промовила вона, зітхнувши. — Наступний клуб «Чорна перлина». 

— Ну що ж, може, хоч там щось випливе, — пробурмотів Вільям, запустивши двигун. 

Вони їхали в тиші, кожен занурений у свої думки. Надворі вже сутеніло, вогні міста створювали химерний відблиск на мокрому після дощу асфальті. Клуб «Чорна перлина» виявився схованим між двома занедбаними будівлями. Вхід був освітлений неоновою вивіскою, що блимала в такт музиці, яка глухо доносилася крізь стіни. 

Всередині було задушливо, пахло парфумами, алкоголем і димом. Вони підійшли до барної стійки, де високий чоловік із густою бородою протирав келих. 

— Добрий вечір, ми детективи, — Вільям показав значок. — Нам потрібно поставити кілька питань. 

Бармен підняв брову, але нічого не сказав, просто кивнув у бік адміністратора. Низенька жінка років сорока з яскраво-червоною помадою невдоволено глянула на них. 

— Що вам потрібно? — холодно запитала вона. 

— Ми розслідуємо вбивства студенток університету. Одна з них, можливо, працювала тут. Ви її впізнаєте? — Медді простягнула фото.