Шепіт, що жахає

"Навіть коли ніч позаду, її подих може залишитися в повітрі."

***

Минув тиждень з часу останнього злочину, і місто жило в напрузі, що густішала з кожним днем, мов туман, що поволі обволікав вулиці після дощу. Вся поліція була на ногах. Детективи працювали без вихідних, годинами просиджуючи за звітами, аналізуючи докази, переглядаючи записи з камер спостереження та складаючи карти з позначками, що все більше нагадували плетиво заплутаного павутиння. 

В університеті опитували студентів, викладачів, адміністративний персонал. Запитання сипалися, як град: чи помічали вони когось підозрілого? Чи чули дивні розмови? Чи знали жертв особисто? Відповіді були різними, але жодна не приносила полегшення чи наближала до розгадки. Люди нервували, уникали прямого погляду, деякі зі страху, інші — можливо, щось приховуючи. 

Попри всі зусилля поліції, уникнути розголосу не вдалося. Репортери, мов хижаки, які відчули запах крові, нишпорили біля відділку, університету, навіть біля будинків родин жертв. Їхні питання були настирливими, камери — безжальними. "Чи це серійний вбивця? Чи є нові жертви? Чому поліція досі не має підозрюваних?" — ці фрази звучали щодня, мов мантра страху, що пронизувала повітря. 

Маклін ледь стримував роздратування, організовуючи прес-конференції, щоб хоча б частково контролювати інформацію. Він говорив стримано, надаючи лише загальні факти, не розкриваючи деталей, що могли б зашкодити розслідуванню. Але журналісти все одно знаходили способи додати драматизму у свої репортажі, перебільшуючи факти, лякаючи місто ще більше. 

Медді та Вільям працювали разом, хоч і неохоче. Їхні розмови були короткими, сухими, зведеними до обговорення справи. Проте в повітрі між ними віяло напругою, яку складно було ігнорувати. Вони аналізували нові докази, переглядали протоколи допитів, шукаючи хоч якусь зачіпку. 

Але в справі все ще бракувало головного — відповіді на питання, хто стоїть за цими жахливими вбивствами і чому. І з кожним днем, коли нових відповідей не з'являлося, тривога ставала все важчою тінню, що нависала над усіма. 

*** 

Конференц-зала була наповнена напруженою атмосферою. На стінах ще залишилися карти та фотографії жертв, а в центрі столу лежали звіти, зібрані за останній тиждень. Медді, Вільям, Тоні та Маклін зайняли свої місця, обмінюючись короткими кивками. 

— Що ми маємо? — запитав Маклін, оглядаючи присутніх. 

Тоні розгорнув блокнот: 

— Ми опитали понад п’ятдесят студентів. Більшість каже, що нічого підозрілого не помічали. Але є кілька цікавих деталей. 

Вільям втрутився: 

— Деякі студенти згадували, що жертви жили… подвійним життям. Є натяки, що вони могли заробляти тілом, але жодних підтверджень ми не маємо. 

— Це лише чутки, — різко зауважила Медді. — Нам потрібні факти, а не плітки. 

Маклін нахилився вперед: 

— Але чутки теж можуть вести до істини. Чим вони цікавилися? 

Тоні перегорнув сторінку: 

— Усі жертви захоплювалися психіатрією. Це не просто збіг. Вони відвідували додаткові семінари, брали участь у дискусійних клубах, навіть цікавилися експериментальними методами. 

— Психіатрія? — перепитав Вільям, стискаючи ручку. — Це може бути важливо. Можливо, вони натрапили на когось небезпечного під час своїх досліджень. 

Медді задумалася: 

— Або на когось, хто вважав, що вони зайшли занадто далеко. Можливо, хтось із викладачів чи колег мав мотив змусити їх замовкнути. 

Маклін підвівся: 

— Перевіримо їхні контакти. Викладачі, семінари, конференції. Можливо, вони знайшли щось, що не мали б знаходити. 

Розмова продовжувалася, наповнюючи кімнату новими гіпотезами і підозрами. Кожне слово відкривало нові деталі, але водночас залишало більше запитань, ніж відповідей. 

Конференц-зал наповнився гулом голосів, коли всі детективи та офіцери зібралися для обговорення. Маклін стояв біля дошки, на якій були прикріплені фотографії жертв, карти та нотатки. Атмосфера була напруженою. 

— Тож, що ми маємо? — почав Маклін, оглядаючи присутніх. — Студенти кажуть, що нічого підозрілого не бачили. Але є чутки, що дівчата вели подвійне життя. Хтось може роз’яснити? 

Вільям, що сидів поруч із Медді, нахилився вперед: 

— Деякі студенти згадували, що вони нібито працювали в клубах. Є підозра, що дівчата могли танцювати як стриптизерки. Це, звісно, поки що чутки, але варто перевірити. 

Маклін задумливо потер підборіддя. 

— Торгівля тілом, кажете? Це може пояснити їхню поведінку, а також те, чому вони привернули увагу вбивці. Але поки ми не маємо жодних доказів. — Він подивився прямо на Медді та Вільяма. — Ваше завдання — перевірити всі стриптиз-бари в окрузі. Дізнайтеся, чи працювали там ці дівчата, і опитайте персонал. Також перегляньте базу викладачів ще раз. Можливо, ми щось упустили. 

— Зрозуміло, — коротко відповіла Медді, хоча відчувала, як у ній наростає тривога. Вона знала, що цей етап розслідування може відкрити темні сторони життя жертв, але водночас міг стати ключем до розгадки. 

— І будьте обережні, — додав Маклін. — Якщо ці дівчата справді мали зв’язки з такими місцями, то це могло втягнути їх у небезпечні справи. 

Зустріч завершилася, і Медді з Вільямом вирушили на новий етап розслідування.  

*** 

Медді повернулася додому, коли сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи небо в мідно-помаранчеві відтінки. Квартира зустріла її тишею, порожні стіни здавалися ще холоднішими, ніж зазвичай. Вона повісила куртку на гачок, кинула ключі на столик у передпокої та важко зітхнула. Завтра на них чекало опитування в стриптиз-клубах, але сьогоднішній день ніяк не відпускав її думок. 

Вона налила собі чашку чорної кави, навіть не додавши молока, й повільно сіла на старий диван, вдивляючись у тріщину на стелі. Її думки кружляли довкола справи, немов мухи над розбитим склом. Вбивства, що переслідували її свідомість, здавалися пазлом із занадто багатьма відсутніми деталями.