Коріння тіней

"Деякі шрами ховаються глибше за шкіру — вони дряпають саме серце."

***

Цього ранку Медді прокинулася з незвичайним відчуттям легкості та передчуття чогось великого. Сонячне світло м'яко пробивалося крізь штори, малюючи золотисті візерунки на стінах її кімнати. Вона повільно піднялася з ліжка, і, підійшовши до дзеркала, зустріла свій відображений погляд. На неї дивилася не просто вісімнадцятирічна дівчина — на неї дивилася студентка омріяного університету. Це відчуття заповнювало її серце теплом, змішуючись із легким хвилюванням. 

Медді завжди мріяла про цей день. Після закінчення старшої школи з відмінними оцінками вона не сумнівалася, що вступить до університету, де вивчатиме патологоанатомію. Це було більше, ніж просто вибір професії — це було покликання. Медді завжди ще з дитинства обожнювала різні телепередачі про загадкові смерті, розслідування. І ось тепер мрія в її руках. Розумінням причин того, що забирає людей  деколи так раптово і несправедливо. Її метою стало допомагати іншим, знаходити відповіді там, де для інших залишалися лише питання. 

Після сніданку, що здавався смачнішим, ніж зазвичай, вона склала свої речі. У валізі були не лише підручники й зошити, а й мрії, надії та очікування. Кожна річ, покладена в сумку, здавалася символом нового етапу її життя. 

Коли вона прибула до гуртожитку університету, її серце билося швидше від хвилювання. Висока будівля з великими вікнами виглядала велично, обіцяючи нові відкриття й незабутні враження. Заселяючись у свою кімнату, Медді відчула легкий подих свободи — це було її місце, її новий дім, де вона стане кимось більше, ніж просто дівчиною зі спогадами про втрату. 

Перші дні навчання були сповнені захоплення. Аудиторії наповнювалися голосами професорів, що розповідали про складні механізми людського тіла, про тонкощі анатомії та секрети судово-медичної експертизи. Кожна лекція була кроком до розгадки головної таємниці, яка жила всередині неї. Медді слухала уважно, робила нотатки, вдихаючи атмосферу знань, яка змушувала її серце битися швидше. 

Вона відчувала, що знаходиться саме там, де має бути. Її шлях тільки починався, і попереду було безліч можливостей. Кожен день приносив нові знання, нові виклики, але найголовніше — надію на те, що вона зможе зробити світ трішки зрозумілішим, розгадуючи таємниці, які інші боялися навіть зачепити. 

*** 

Перші тижні в університеті для Медді були схожі на солодку мрію. Вона швидко знайшла двох дівчат, які стали її найближчими подругами. Анна, висока брюнетка з гострим розумом і ще гострішим язиком, мріяла стати судмедекспертом. Її сарказм часто розряджав напружену атмосферу, а в її погляді завжди читалася впевненість. Друга подруга, Лорен, була повною протилежністю Анні: тиха, задумлива блондинка, з незвичайною здатністю помічати деталі, які інші ігнорували. 

Одного вечора вони сиділи в університетській кав’ярні, обговорюючи майбутні лекції. 

— Я чула, що доктор Аткінс читає лекції як справжній майстер трилерів, — усміхнулася Анна, ковтаючи каву. — Кажуть, у нього навіть є колекція кримінальних справ, які він досліджував сам. 

— Мені б хотілося, щоб він помітив мене на практиці, — зітхнула Медді. — Я мрію працювати під його керівництвом. 

І доля надала їй таку можливість. Перший день практики став для Медді особливим. Аткінс виявився не просто викладачем, а справжнім наставником. Його глибокий голос, спокійний погляд і майже філософський підхід до смерті вражали. 

— Смерть — це не кінець, це відповідь на питання, — сказав він під час першої зустрічі. — Наше завдання — знайти правильне питання. 

Ці слова запам’яталися Медді назавжди. 

***

Одного дощливого ранку доктор Аткінс зібрав ближче коло своїх студентів, обіцяючи цікаве завдання. 

— Цікаво, що на цей раз він придумав? — задумливо мовила Лорен, поправляючи волосся за вухо. 

— Не знаю, але знаю одне — там будуть симпатичні хлопці з академії, — весело мовила Анна, швидко проводячи помадою по губах. 

— Тобі тільки одне на думці… — зневажливо додала Лорен, закочуючи очі. 

Медді лише посміхнулася, слухаючи їхню звичну суперечку, і зосередилася на своїх думках. Вони прибули на місце завдання — стара занедбана будівля, де студенти мали змогу працювати з симуляційним кейсом. Атмосфера була напруженою: дощ стукав по дахах машин, створюючи ритмічний акомпанемент до їхніх кроків. 

Медді підійшла до "тіла" — манекена, що імітував справжню жертву. Вона працювала уважно та зосереджено, методично оглядаючи кожну деталь, ніби це справжній злочин. Її точність та серйозність не залишилися непоміченими. 

Вільям, студент академії криміналістики, стояв трохи осторонь, спостерігаючи за її роботою. Його вразила її зосередженість і впевненість у кожному русі. Він підійшов ближче, нахилився і невимушено зауважив: 

— Ніколи не бачив, щоб хтось так захоплено працював з симуляцією. Ти ніби справді розслідуєш злочин. 

Медді підняла погляд, зустрівшись із його допитливими очима. 

— Якщо не тренуватись серйозно, як бути готовою в реальності? — спокійно відповіла вона. 

Вільям усміхнувся. 

— Справедливо. Я — Вільям Арчер. Академія криміналістики. 

— Медді Харпер, факультет патологоанатомії, — коротко представилася вона. 

Так почалося їхнє знайомство — просте, але сповнене натяків на майбутнє.  

*** 

Після тієї зустрічі на завданні Медді та Вільям почали спілкуватися частіше. Спершу це були короткі розмови після лекцій, обговорення завдань та випадкові зустрічі в коридорах університету, коли факультети з'єднували. Вільям завжди мав легку посмішку, але в його погляді ховалася якась глибина, що привертала Медді більше, ніж вона хотіла визнати. 

Одного вечора, коли сонце вже ховалося за горизонтом, він підійшов до неї після лабораторної роботи, тримаючи в руках два паперових стаканчики з кавою.