Тіні минулого

"Минуле ніколи не зникає—воно лише чекає слушної миті, щоб повернутися."

***

Поки сніг не забрав всіх слідів, Медді зробила глибокий вдих і, зібравшись із силами, підійшла до тіла. Її руки залишалися нерухомими, але всередині неї бушував ураган емоцій. Вона опустилася на коліно поряд із загиблою, дозволяючи своєму професіоналізму взяти гору над особистими почуттями. 

Дівчина лежала на спині, руки акуратно складені вздовж тулуба, ніби її спеціально поклали так, щоб створити моторошний, майже ритуальний вигляд. Білий сніг навколо неї був просякнутий червоним, але все виглядало надто чисто. Не було слідів боротьби, ні хаотичних плям крові — лише бездоганна сцена, немов картина, продумана до дрібниць. 

Медді обережно нахилилася, намагаючись не торкатися нічого зайвого. Від першого ж погляду було зрозуміло, що метод убивства повторюється. Груди жертви були розсічені з точністю хірурга, серце вирізане. Вона придивилася уважніше — всі інші органи залишалися недоторканими. Це не було просто вбивство. Це було щось більше. Щось... особисте. 

— Він зробив це знову... — тихо промовила вона, не відводячи погляду від тіла. 

Поруч почулися кроки. Тоні став біля неї, запхавши руки в кишені. 

— Все так само? — запитав він. 

— Так, — відповіла Медді, ледве стримуючи злість у голосі. — Ідеальна техніка. Чіткий, впевнений розріз. Ніяких зайвих порізів, жодної вагань. Він діє впевнено, як і минулого разу. 

Тоні зітхнув і присів навпочіпки, уважно дивлячись на Медді, а потім перевів погляд на тіло. 

— Це не просто маніяк. Він або медик, або хтось із досвідом роботи з тілами. 

Медді промовчала. Вона вже думала про це, але чути підтвердження своєї теорії було ще гірше. Вона повільно обвела поглядом тіло, помітивши ще одну знайому деталь. 

— Прокол у п’яті, — пробурмотіла вона, і її серце стислося від неприємного передчуття. 

Тоні нахмурився і став ближче, придивляючись до зазначеної ділянки. 

— Що за біса? Це ж... — Він замовк, переварюючи побачене. — Той самий дивний прокол, що і в попередньої жертви? 

— Саме так, — підтвердила Медді. Вона дістала телефон і зробила кілька фото для подальшого аналізу. — Прокол рівний, акуратний. Не схоже на слід від ножа або звичайного шприца. І головне — жодного сліду інфекції чи запалення. Ніби це було зроблено після смерті або дуже професійно. 

Тоні глянув на неї, на мить затримавши погляд. 

— Що ти думаєш? 

Медді провела пальцем по нижній частині щелепи, намагаючись скласти думки докупи. 

— Не знаю. Але це щось значить. Це не випадковість. Він залишає ці знаки спеціально. Для когось... або для мене. 

Останню фразу вона ледве чутно прошепотіла, але Тоні її почув. Його очі звузилися, і в його погляді з’явилася гостра зацікавленість. 

— Медді, ти впевнена, що все гаразд? — запитав він, нахилившись ближче. 

Вона швидко відвела погляд, повертаючись до професійного тону. 

— Так. Просто намагаюся зібрати всі факти. Нам потрібно більше інформації. Патологоанатом допоможе встановити точну причину смерті, але я вже знаю, що цей виродок хоче, щоб ми це знайшли. Він грається з нами. 

Тоні ще мить пильно на неї дивився, перш ніж кивнув. 

— Тоді давай не дамо йому цієї насолоди. Ми його знайдемо, як би добре він не ховався. 

Медді мовчки погодилася, але всередині неї зароджувався страх. Вона знала, що це ще тільки початок. І що б це не було, воно пов’язане з нею значно більше, ніж вона готова була визнати. 

*** 

У відділку панувала гнітюча тиша, коли всі зібралися в конференц-залі. На стіні висіли знімки двох жертв — двох молодих жінок, знайдених у снігу з вирізаними серцями та пелюстками троянд навколо. Важке повітря кімнати наповнювало відчуття неминучості — ніби кожен присутній розумів, що це лише початок.

Маклін, здавалося, був зосереджений більше, ніж будь-коли. Він підвівся, обперся руками на стіл і поглядом обвів присутніх. 

— Отже, у нас дві жертви з однаковим почерком. Вирізане серце, жодного іншого ушкодження внутрішніх органів, і, що найбільш дивне — проколи на п’ятках. У першому випадку ми могли припустити випадковість, але тепер це частина вбивчого ритуалу. 

— Це не просто насильство, — додав Тоні, перехрестивши руки на грудях. — Це символіка. Маніяк чітко слідує власному задуму. 

— І не залишає жодних слідів, — холодно відзначила Медді. Вона сиділа, зосереджено вивчаючи фото, намагаючись знайти в них щось більше, ніж те, що було очевидним. 

Маклін кивнув і повільно видихнув, ніби намагався впорядкувати думки. 

— Це не перший випадок подібних убивств у нашому місті, — раптом сказав Маклін, і в кімнаті запала тиша. Він узяв до рук стару папку, пожовклу від часу. — У 90-х роках діяв маніяк, який вбивав молодих жінок з холодним розрахунком. Він теж забирав серця, але без цих дивних проколів. Але зараз він досі у в’язниці... 

Медді відчула, як її серце зробило неприємний стрибок. Вона глянула на фотографії на дошці — чорно-білі знімки старих місць злочинів, де молоді жінки лежали так само, як ті, що вони знайшли зараз. Тільки троянд тоді не було. 

— Ви вважаєте, що це наслідувач? — запитала вона, намагаючись звучати спокійно. 

Маклін похитав головою. 

— Не просто наслідувач. Хтось, хто знає деталі старих справ. Можливо, навіть хтось, хто був пов’язаний з тим розслідуванням. 

Запала важка тиша. Кожен обмірковував почуте. Якщо цей убивця наслідує методи старого маніяка, але додає свої деталі… що це означає? 

— Потрібно підняти всі архіви, переглянути колишніх підозрюваних, свідків, усіх, хто міг бути пов’язаним із тим розслідуванням, — сказав Тоні, і його голос порушив тишу. 

— Уже працюємо над цим, — кивнув Маклін. — Але це ще не все. Ми також знайшли троянди. Тоді їх не було. Тож або це новий почерк, або хтось намагається змішати дві справи в одну.