Сліди пам'яті

Мороз тріщав у повітрі, але справжній холод ховався всередині. 

***

Темрява знову охопила її, затягуючи в нескінченний, задушливий морок. Вона опинилася у тій самій кімнаті, де колись відчула себе настільки безпорадною, що навіть думки здавалися тюремними ґратами. Повітря було важким, воно пахло вологою і чимось гнилим. Під ногами – знайома холодна підлога, волога від конденсату. 

"Ні, це не може бути. Я вийшла звідси... я вже не там," – подумала Медді, але її розум не слухав. Руки машинально тремтіли, серце калатало так голосно, що здавалося, ніби ось-ось зупиниться. 

Вона сіла на підлогу, обіймаючи коліна руками, й зашепотіла, як тоді, сподіваючись почути власний голос, аби переконатися, що це лише сон: 

– Я не тут. Це не по-справжньому. Я жива, це все в моїй голові. 

Але відповіддю їй стала тиша. Та сама оглушлива тиша, від якої хотілося закрити вуха руками й кричати, аж поки легені не вибухнуть. 

І знову – звук. Шелест. Наче чиясь нога зачепила стару дерев'яну дошку. Це було повільно, невблаганно, як уявна тінь, що завжди наздоганяє. 

Медді підвелася, тримаючись за стіну. У повітрі знову відчувався запах. Солодкий, нав'язливий аромат троянд. Він здавалося б'є в голову, огортає, як отруйний серпанок, який паралізує волю. 

Скрип. Знову знайомий звук дверей, що повільно відчиняються. Вона обернулася, але темрява лише згущувалася довкола. 

– Хто тут? – вона прокричала, хоча звук її голосу здавався надто слабким, наче загубленим у просторі. 

І тут у темряві вона побачила щось нове. Ледь помітний червоний відблиск. Троянда... прямо на підлозі, перед її босими ногами. 

Вона простягнула руку, але замість того, щоб торкнутися квітки, відчула, як чиясь рука схопила її за зап’ястя. Сильний, холодний дотик. Її тіло ніби пронизав електричний розряд, а голос хрипко прошепотів прямо біля вуха: 

– Я не залишу тебе...

Медді прокинулася з криком. Її тіло було мокрим від поту, ковдра скинута на підлогу. Серце гупало, як у клітці, а повітря здавалося важким, майже як у тому кошмарі. 

Вона піднялася з ліжка, вдихнувши кілька разів, щоб заспокоїтись. "Це лише сон," – прошепотіла собі. Але її розум відмовлявся вірити. Це було надто реально, надто знайомо. 

Годинник показував п’яту ранку, коли Медді різко прокинулася. Її тіло тремтіло, вкритий потом одяг неприємно липнув до шкіри. Вона сіла на краю ліжка, обхопивши голову руками, і кілька хвилин просто важко дихала. Сон. Знову цей кошмар. Вона вже не пам’ятала, скільки разів він переслідував її, але кожного разу все відчувалося надто реально: темрява, кроки, запах троянд... 

Медді глибоко вдихнула, намагаючись упоратися з думками, що роїлися в голові. Здавалося, вони готові розірвати її зсередини. Сон залишив по собі важкий слід тривоги, і вона знала, що вже не засне. 

Через пів години вона вже була на порозі будинку, вдягнена для пробіжки. Прогулянка завжди допомагала їй привести думки до ладу. Морозне ранкове повітря огорнуло її обличчя, змушуючи знову відчути себе живою. Вона почала бігти, поступово набираючи швидкість, дозволяючи холодному вітру проникати крізь одяг. 

Сніг під кросівками скрипів у знайомому ритмі, створюючи мелодію її пробіжки. Кожен крок був чітким, майже медитативним, віддаляючи від усіх тривог, які зазвичай нависали над нею, немов хмара. Вона слухала тишу лісу, перебиту лише рідкими потріскуваннями дерев під вагою снігу та тихим подихом вітру, який пробирався між стовбурами, немов шукав щось загублене. 

Її думки мимоволі повернулися до сну. Ці спогади вже давно стали частиною її життя. Вона вважала, що навчилася їх ігнорувати, але сьогоднішній кошмар був іншим — глибшим, сильнішим. «Можливо, це просто наслідок останньої справи», — заспокоювала себе Медді. Вона намагалась відштовхнути це відчуття, поринувши у роздуми, які ставали дедалі більш витонченими і водночас болючими. 

Десь там, у глибині її свідомості, спалахнула інша реальність — юна Медді, ще студентка медичного факультету, з головою у книгах і мріями про кар'єру патологоанатома. Вона пам'ятала, як виглядала її кімната в гуртожитку — стіна, обклеєна старими афішами з наукових конференцій, купа підручників та довідників, завжди кілька чашок з холодною кавою. Вона сиділа за столом, обличчям до вікна, яке виходило на сірі будівлі університету. Тоді все здавалося таким можливим, майже зрозумілим. У її серці палала жага до пізнання та до медичних досліджень. 

Медді мріяла працювати з тілами, щоб зрозуміти, як і чому люди помирають. Вона завжди відчувала якесь особливе сприйняття до останніх моментів життя, розуміла, що кожен труп — це ключ, що відкриває нові двері розуміння. Вона уявляла себе за тими столами розтинів, слухаючи тихе потріскування кісток і розглядаючи кожен орган під своїм пильним поглядом. 

Але все змінилося в той день, коли її мрія зіткнулася з реальністю жорстокої трагедії, що наклала на її життя таємницю, від якої неможливо було позбутися. Вона відчула, як раптово туманний кошмар перестав бути лише фантазією, а перетворився на реальний страх, що проникає у саме серце її існування. Цей момент, що повністю перекреслив усе, що вона коли-небудь хотіла. 

Ті спогади зараз, в цей момент, ще більше отруювали її думки, коли холод пронизував її душу. «Це не має нічого спільного з тим, що сталося тоді», — вона намагалася повернутися в реальність, але відголоски минулого не відпускали її. 

Ліс був спокійним, але цей спокій здався їй надто важким. Здавалося, природа завмерла, прислухаючись до чогось невидимого. 

"Це просто моя бурхлива уява..." — подумала вона, продовжуючи біг. Але голос у голові безупинно шепотів, що потрібно зупинитися. Вона намагалася його ігнорувати, але це відчуття тривоги не зникало. 

І тут вона це відчула. 

Запах. 

Ледь відчутний, але такий, що змусив її серце пропустити удар. Щось солодке й різке водночас. Медді різко зупинилася, вдихаючи морозне повітря, що змішалося з цим дивним ароматом.