Тіні Фортлейка

Сонце робить тіні вдень, та що їх ствоює вночі?

***

Форлейк прокидався повільно, неначе неохоче. Місто, заховане між густими лісами й похмурими пагорбами, завжди виглядало сірим навіть у найяскравіші дні. Низькі хмари нависали над дахами старовинних будинків, що вишикувалися вздовж вузьких, вологих вулиць. Відчуття вічної осені, холодних світанків і запаху дощу було частиною його сутності. 

Головна площа, з її облупленими фасадами й порожніми лавками, виглядала майже покинутою. Лише кілька перехожих квапливо пересувалися, ховаючись від ранкової прохолоди. Місто наче дихало в такт своїм мешканцям: неспішно, приглушено й завжди насторожено. 

Але цього ранку щось змінилося. Тривога ніби розчинилася в повітрі. І навіть ті, хто звик до тихого життя Форлейка, відчували це. Тут, серед тіней і старих вуличок, розпочалася нова глава — одна, яку неможливо було проігнорувати. 

***

Преса у нашому місті ніколи не користувалася популярністю, але тепер, з огляду на нещодавні жахіття, Фортлейк просто кишить репортерами. Вони вичікують біля поліцейського відділку, допитують перехожих, нишпорять у тіні, як голодні мисливці. Це дратувало, але найбільше тривожило те, як швидко вони вміють відкопувати навіть те, що намагаються ретельно приховати. 

Маклін, завжди зібраний і холоднокровний, сьогодні виглядав зовсім інакше. Його голос відлунював у кімнаті нарад, де зібралися всі офіцери. 

— Відтепер ми повинні стежити за кожним своїм словом, за кожною дрібницею. Будь-яка думка, яка промайне у ваших головах, повинна бути ретельно відшліфована. — Маклін, здавалося, кипів, повторюючи одну й ту ж фразу. Його очі метали іскри, і від цього стало ще більш напружено. 

— Преса — це як собака-нюхач, їм не потрібні приводи, вони самі все винюхають, — з сарказмом зауважив один із поліцейських, спостерігаючи, як Маклін стискає кулаки. 

— Саме тому ми не можемо дозволити, щоб вони дізналися більше, ніж слід. Особливо зараз, коли ми ще не знаємо, з чим маємо справу, — різко відповів капітан. 

Зала наповнилася тривожним мовчанням. Усі обмінялися поглядами, але сперечатися з ним ніхто не насмілився. 

— Містере Маклін, із усією повагою, але хіба є сенс приховувати, коли фото з місця злочину вже просочилися до ЗМІ? Є щось, про що ми ще маємо знати? — голос Тоні прорізав тишу. 

— Ні, нічого! — відрізав Маклін, хоча його роздратування видавало зворотне. — Ми лише досліджуємо ще одну версію. 

Запала гнітюча пауза, але заперечень не було. 

— Щодо патологоанатомів і психіатра, є новини? — знову озвався Тоні. 

— Так, цим займуться Медді та Тоні, — нарешті відповів капітан, звернувши на нас свій погляд. 

Почувши це, я відчула, як у животі стискається холодний клубок. Картина з місця злочину, якою я вже три дні не можу позбутися, знову з’явилася перед очима. 

— Ну що, готова? — тихо спитав Тоні, поки решта розходилися. 

— Звісно, — відповіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. 

*** 

Місто залишалося позаду, але напруга не спадала. Фортлейк, оповитий ранковим туманом, здавався живим створінням. Стовбури дерев стояли, наче мовчазні свідки, а кожен порив вітру приносив із собою запах вологи і гнилої землі. 

Усередині машини панувала мовчанка. Ми обоє знали, що побачимо. Я знову уявила її — дівчину, яка колись була сповнена життя. Її обличчя переслідувало мене в снах, а безмовні очі, застиглі в останньому подиві, були надто реальними. 

— Її родичі досі не зверталися? — несподівано запитала я. 

— Ні. Жодних заяв. Єдина надія — база ДНК, — відповів Тоні, не відриваючи погляду від дороги. 

Далі я замовкла. Слова ставали зайвими. Я знала, що найважче — це не знайти тіло, а повідомити про це його рідним. Бачити їхню надію, яка в одну мить перетворюється на горе. 

Автомобіль зупинився перед моргом. Будівля, здавалося, поглинала будь-який звук. Я глибоко вдихнула, намагаючись придушити хвилю нудоти. 

— Ідемо? — Тоні дивився на мене, намагаючись бути підтримкою. 

— Так, — прошепотіла я, хоча в голові вже з’являвся образ того, що ми побачимо всередині.... 

*** 

— Тоні, Медді, радий вас бачити, жаль за таких обставин... — голос Джейка лунав з сусіднього крила похмурої, майже безживної будівлі. Відлуння його слів блукало між стінами, змушуючи нас усіх напружитися. З сусіднього коридору він вибіг до нас, злегка задиханий, але, як завжди, намагався тримати видимий спокій. 

 — Т-ак, чого не скажеш про мене... — з холодною іронією промовив Тоні, при цьому ледь помітно стискаючи кулаки. Його погляд, сповнений прихованого роздратування, наче врізався в Джейка. Старі образи досі залишали свої шрами. Вечірка на день міста залишила невидимі тріщини між ними, які тепер відчувалися навіть у повітрі. Тоні досі не міг пробачити тієї ночі, тієї історії, але зараз не було часу повертатися до минулого.  

— Давайте це залишимо, — сказала я спокійно, але твердо, перериваючи цей обмін напруженими поглядами, поки ми прямували до моргу. — Зараз у нас інша місія. 

 Джейк лише тихо зітхнув, кивнувши головою, і додав, намагаючись повернути до реальності:  

— Так... Але коли ви привезли тіло, я очікував побачити що завгодно... Та тільки не це. 

 Коридор, яким ми йшли, здавався безкінечним. Лампочки на стелі миготіли, мовби вагалися, чи варто їм давати світло. Стіни, фарбовані в бляклий біло-голубий колір, здавалися покритими чимось примарним. Ця атмосфера давила на груди, змушуючи нас рухатися швидше, ніби за спиною нас переслідував хтось невидимий. Кроки по потрісканій плитці здавалися надто гучними. Холод пробирав до кісток, а повітря було важким, насиченим хлоркою та чимось ще, чимось невловимим і тривожним. Я з кожним кроком відчувала, як у мене всередині піднімається хвиля неспокою. 

 — Все, що я знаю, — промовив Джейк, відкриваючи двері до потрібного приміщення, — ми маємо справу зі справжнім психом… або психопаткою.