У пастці темряви

Темрява пахне.... трояндами?

***

Тут темно... надто темно. Не видно ані найменшого проблиску світла, і від цього кімната здається ще більш задушливою. Кожен подих проноситься в голові, наче вітер у порожньому просторі. Серце гупає так, ніби я пробігла п'ять кілометрів без зупину, але це ілюзія, бо я просто сиджу. Сиджу на вологій від сирості підлозі, відчуваючи, як холод повільно проникає в кожну клітину тіла. Я мрію про ковток свіжого повітря, хоча й сама сміюся з цієї думки. Сміюся тихо, майже божевільно. Я ж навіть не знаю, скільки часу минуло, відколи я тут: доба, дві? 

Спочатку я намагалася рахувати хвилини, відбивати їх серцебиттям чи звуками в голові, але швидко збилася. Час тут не має значення. Цікаво, чи хтось шукає мене? Напевно, так... але як вони можуть знайти мене, якщо навіть я не знаю, де я? 

Це дурня! — Я поволі піднялася, розминаючи затерплі руки й ноги. Кожен рух віддавався тупим болем у м'язах. 

— Є тут хто? — Мій голос, глухий і хрипкий, розлетівся в порожньому просторі, відгукуючись холодним ехом. У відповідь — тиша. Така ж, як і раніше. Я могла б кричати знову, але це нічого не змінить. Я вже пробувала. Щоразу тільки біль у горлі й зневіра. Хто б це не був... Чому їм потрібно тримати мене тут? Я не пам’ятаю, як опинилася в цьому місці. 

Все, що можу згадати, — це як випила той дивний коктейль від бармена. А далі... ніби туман. Якщо мене викрали заради викупу, то вони марно стараються. У матері немає грошей, щоб платити. Батько? Останній раз я бачила його, коли мені було п'ять, і він просто пішов, залишивши нас із мамою. 

Я гірко усміхнулася своїм думкам, але раптом замовкла. Шелест... Ледь чутний, майже примарний, наче вітер ковзнув десь за стіною. Я напружилася, прислухаючись. І знову. Ледь помітний звук, але цього разу чіткіший. Серце забилося частіше. Хтось іде. Кроки повільні, віддалені, ніби хтось не поспішає... але точно знає, куди йде. 

Повітря стало густішим, задушливим. Кисень ніби зник, залишаючи мене задихатися в непроглядній темряві. Я вдивлялася в цю пустоту, але окрім чорної порожнечі нічого не бачила. І тут я відчула це. Запах. 

Різкий, пронизливий, але водночас солодкий, що змусив мене затамувати подих. Сосни... і щось ще. Трохи терпке, майже нудотно-солодке, від чого ставало млосно. 

Це троянди? 

Мій мозок вхопився за цю думку, але перш ніж я встигла її обміркувати, з темряви почулося знайоме скрипіння. Двері... Вони відчиняються 

*** 

Знову цей протяжний звук… Він вириває мене з обіймів сну, залишаючи лише порожню кімнату і дивне відчуття. Розплющую очі. Протираю їх, намагаючись зрозуміти, котра година. На вулиці ще темно, але в повітрі вже відчувається холод світанку. На годиннику шоста ранку. Що за в біса..? 

Може, я сама неправильно поставила будильник? Ця думка була швидкоплинною, бо звук був зовсім іншим. Телефонний дзвінок. У мій вихідний. Хтось дійсно поспішає. 

Джейк? Його звичні дивацтва типу: "Медді, ти не повіриш, яка була печінка в тієї дівчинки на розтині…" Але ні. Це Маклін. Чому він телефонує так рано? 

— Медді? Ти мене чуєш? 

— Так, містере Маклін. Я слухаю. 

— Збирайся. За годину будь на місці, яке я тобі зараз скину. Це терміново. 

Я не встигла навіть запитати, що трапилося. У його голосі не було сумнівів. Це щось важливе. 

Через годину я була на місці. Сірий світанок забарвлював парк у холодні відтінки. Все виглядало звично, навіть спокійно, але десь у глибині душі щось шепотіло, що цього ранку все зміниться. 

Тоні зустрів мене біля входу, обмотаного жовтою стрічкою. 

 — Ну нарешті, Медді. Ми вже думали, що ти не приїдеш. - промовив він дещо з ентузіазмом, чим мене здивував.... 

— Вибач, як тільки дізналася, відразу вирушила. 

Ми спустилися вниз, до заглиблення, де серед листя й землі було тіло. Навколо — мовчазні погляди судмедекспертів і офіцерів. 

— Тож, що у нас тут? — запитала я, придивляючись до розташування тіла. Тоні трохи вагався, але вказав на покривало. 

— Сама подивись. Але попереджаю, це… дивне видовище. 

Я натягнула рукавички і повільно відкинула пластик. 

— Боже... - мабуть це було єдине, на що я спромоглася... 

 — Та ні, тут Бога і в помині не було.... - Я кинула на нього здивований погляд, але він лиш стиснув плечима та ближче присів до тіла.  

Хоч як я не  хотіла знову до цього вертатися, я все ж змусила себе знову повернутися, натягнувши якомога холоднішу маску на обличчя... 

Під покривалом лежала жінка. Її обличчя було блідим, але спокійним, ніби весь цей жах відбувався не з нею. Темне волосся розкидане навколо голови, як чорний німб. Але це не було найжахливішим. Грудна клітка була розкрита — рівний розріз вказував на вмілу руку. М’язи розведені, ребра оголені. Там, де мало б бути серце, залишилася порожнина. 

— Чорт забирай… — тільки й вдалося вимовити 

— Це точно псих. Або фанатик. - Емоційно підмітив Тоні. Краще й не скажеш... 

Я не могла відірвати очей від тіла. Все було зроблено точно, професійно. 

— Вбивця знав, що робить, — сказала я, намагаючись стримати холодок, що розливався по спині. 

— Можливо, лікар, або хтось із знаннями анатомії  

Т-ак.... адже видовище було ще те.... грудна клітка була розкрита через середньогрудний розріз. Шкіра та підшкірні тканини були розсічені  відкриваючи грудні м’язи. Ребра були розведені. Внутрішні органи були частково оголені, і з порожнини грудної клітки виднівся перикард  (щільна серозна оболонка, що оточує серце). Перикард був розсічений, відкриваючи місце колись розташованого серця Великі судини, включаючи аорту, верхню й нижню порожнисті вени, а також легеневі артерії, були перерізані для повного вилучення серця. Серце було відділене від навколишніх тканин з високою точністю, враховуючи розташування коронарних судин і верхівки серця. На місці серця залишилася порожнина, заповнена кров'ю, що просочилася через судини. Краї розрізів виглядали чіткими й рівними, свідчачи про використання гострого інструмента, найімовірніше скальпеля або хірургічних ножиць. Це все раніше мені доводилося бачити, коли я ще навчалася на паталогоанатома, але після..... після певних подій прекваліфікувалася на криміналіста.