Розділ 25

Усі наступні дні для Лізі були важкими. Вона почувалась самотньо і покинуто. Норі на неї не реагувала, була як зомбі без емоцій. Бувало, що могла подивитись на неї на мить, а тоді відводила погляд і знову завмирала.

Лізі намагалася зосередитись на навчанні, хоч ніколи цьому важливої уваги не приділяла. Однак усе без успішно, усі її думки постійно повертались до Норі і до цієї ночі з ліконідою.

Бідолашка дівчина почала ловити себе на думці, що Норі ніколи не відійде від заспокійливого. Тому, щоб хоч трохи розрадитись вона часто ходила до Анни. За цей час вони встигли добре здружитись і пізнати одне одного.

  * * *
Якось після обіду Лізі, знову завітала в кімнату до Анни. Щоб виговоритись та отримати чергову дозу підтримки. Перед входом вона як зазвичай постукала, хоч наглядачка завжди запевняла, що це не обов'язково.

- Так, заходьте - почувся голос Анни за дверей. Лізі зітхнувши, штовхнула двері та увійшла. Наглядачка читала книгу, за своїм столом. Почувши, що неї увійшли закрила і відставила в бік книгу, а тоді підвелась, озираючись на двері - О, це ти Лізі? Рада тебе бачити, проходь, сідай. Як твої справи? Як там Норі?

Лізі опустивши голову, підійшла й сіла на край ліжка.

- І тобі привіт Анно.. - знову зітхнула Лізі - У мене все добре.. А от у Норі - без змін..

Наглядачка помітила похмурий вигляд дівчини та присівши біля неї обняла за плечі.

- Гей, а чого така похнюплена? Щось сталось? - захвилювалась вона.

Дівчина не розповідала їй про сутичку з ліконідою та й не насмілювалась. Лізі найбільше мучило те, що буде з її подругою. Тому нестримуючи емоцій заплакала.

- А якщо Норі ніколи не відійде від того заспокійливого? Якщо так і залишиться зазомбованою? - заторохкотіла Лізі, прикривши вже мокрі від сліз очі руками.

- Господи, сонце ти чого? - Анна пригорнула ридаючу дівчину до себе - Норі обов'язково вийде з цього стану. Просто треба трохи часу, щоб організм, скажемо так, переварив заспокійливе. Скільки днів пройшло з часу введення?

- З-завтра.. тиждень буде.. - схлипнула дівчина.

- Дія припарату вже мала розсіюватись помалу. Але я нічого не можу сказати точно. Кожен індивідуально переносить його - відповіла професійно наглядачка.

- А.. ти можеш прийти та оглянути Норі? - похопилась Лізі, відсторонившись.

- Мені дуже шкода, але ні - відповіла наглядачка опустивши руки на коліна - Директор заборонив мені ходити в кімнати до учениць, якщо я не поміняю свого доброго відношення до них. Але я тебе запевняю Норі буде такою як і раніше. От побачиш.

- Справді? - з надією поглянула на неї дівчинка.

- Так, але.. ти знаєш, будуть побічні ефекти, такі як: головний біль, постійна втома, сонливість, емоціональність, роздратованість. В цьому немає нічого страшного, однак... - Анна відсунула шухляду тумбочки і пірнула рукою в неї, дістаючи баночку ліків - ...бажано, щоб Норі попила ці вітаміни раз в день хоча би з тиждень. Вони нормалізують імунітет після дії заспокійливого та запобігатимуть можливу появу побічних ефектів.

Вона простягнула баночку Лізі. Дівчинка взяла її, протерши від сліз очі.

- Даш їй ліки, коли помітиш, що вона вже цілком прийшла до тями - додала наглядачка - Узагалі, тобі я також рекомендую їх попити, а то ти останім часом сама не своя.

- Добре, дякую.. - відповіла дівчинка ховаючи ліки в портфель. Наглядачка усміхнулась їй у відповідь. Лізі кинула погляд на годинник на стіні. До уроку лишилось 20 хвилин - Я тоді піду? Хочу ще Норі провідати перед заняттями.

- Гаразд, без проблем, біжи - усміхнулась Анна, також підводячись.

- Дякую ще раз! - нарешті спромоглась посміхнутись Лізі - До зустрічі!

-  Завжди будь ласка! - розпливла в сяючій усмішці Анна - До зустрічі! І пам'ятай усе буде добре, я поруч!

- Так, я знаю, буде..  - кинула на останок Лізі і вийшла за двері.

Дівчина поспішила в свій корпус. Вона дуже хотіла побачити перед наступними заняттями подругу. Хоч і не очікувала, якихось змін, проте у її сердці жевріла надія на те, що Норі прийде до тями.

Підійшовши до дверей, Лізі зупинилась, щоб трохи перевести дух і схвильоване сердцебиття. Потім обережно відчинила двері, зайшла в середину, закриваючи їх обережно за собою.

В кімнаті було тихо, лише чутно було як вітер роздуває сніжинки в легенькому танку. На дворі була білосніжка зима. Норі сиділа на своєму ліжку, майже нерухомо, схиливши голову і втупившись у підлогу. Лізі відчула знайоме лоскотливе відчуття смутку в грудях, але примусила себе посміхнутись і підійти ближче.

- Привіт, Норі - привітно промовила Лізі, сідаючи на край свого ліжка навпроти подруги. Також втупивши погляд в підлогу, ніби шукаючи там якись знак на краще.

Норі не відповіла, залишаючись зануреною в свої думки чи то в транс порожнечі, що її останніми днями оточував. Лізі розпачливо зітхнула, стиснувши руки в кулаки, стримуючи сльози смутку.

Але раптом, ледь чутно, Норі промовила:

- Лізі... - її голос був трохи хриплим і слабким, наче дівчині доводилось докладати зусиль, щоб вимовити це слово.

Лізі різко підвела голову, не вірячи власним вухам. Її серце забилося швидше. Вона не могла зрозуміти, чи це справді сталося, чи це у неї фантазія розігралась від сильного бажання почути голос Норі.

- Норі? - обережно перепитала Лізі, придивляючись до подруги - Ти мене чуєш?

Норі повільно підвела голову, її очі були наповнені слабкістю. Однак цього разу у них з'явилось те людське невідоме, що зникло в ній кілька днів тому. Вона повільно кивнула, намагаючись сфокусувати погляд на Лізі. А тоді знову прохрипіла, сухими вустами.

- Я.. я чула тебе, Лізі.. - дівчина говорила повільно розтягуючи кожне слово на окремі склади - Завжди чула.. навіть.. навіть коли... не могла.. відповісти...

Лізі почувалась спантеличиною, її сердце билося так швидко, що вона ледве могла дихати. В підсвідомості виринули моменти коли вона в ранці, після обіду та ввечері перед сном, говорила з подругою. Розповідала як проходив день, як почувається, що буде робити і так далі.