Розділ 24

Раптом у приміщенні запалахкотіло фіолетове сяйво, яке освітило невелику частину горища. 

Лізі завмерла, побачивши, як світло поступово почало виходити з руки істоти перед нею. Це сяйво не було звичайним - воно випромінювало дивний, ледь відчутний аромат і змушувало тіні грати на стінах, створюючи ілюзію руху.

Перед нею стояла висока, струнка фігура з блідим обличчям і довгим чорним волоссям, що спадало на плечі. Її очі, здавалось, відбивали таємниче фіолетове світло, додаючи їм ще більшої глибини і загадковості. Одягнена в старовинну сукню, що нагадувала епоху середньовіччя. Вона виглядала одночасно красивою і лякаючою.

- Що таке ліконіда? - тихо запитала Лізі, не в змозі відірвати погляд від цієї дивної істоти.

- Ліконіди — це істоти, народжені з магії та стародавніх заклинань, - почала пояснювати Веллін, граючи світлом у своїй руці - Ми живемо на межі двох світів, між життям і смертю. У нас є здатність керувати енергією та світлом, як ти щойно бачила. Ми - наглядачі стародавніх місць, захисники та хранителі таємниць, про які звичайні люди навіть не підозрюють.

Лізі слухала, захоплюючись словами Веллін, та водночас відчувала внутрішній страх перед незвіданим. Її інтуїція підказувала, що це місце та істота не мають нічого спільного з безпечним світом, до якого вона звикла.

- А ти... ти теж була колись людиною, як Марі? - обережно запитала Лізі, не впевнена, чи варто взагалі питати.

- Ні, - відповіла Веллін, усміхаючись загадковою усмішкою - Я ніколи не була людиною. Але мене колись створили люди, щоб захищати цей світ від тих, хто прагне порушити рівновагу. Марі ж була лише однією з тих, хто став жертвою цього місця. 

Лізі ковтнула, відчуваючи, як її серце знову починає битися швидше. Вона зрозуміла, що це місце ховає ще багато секретів, про які вона навіть не підозрювала.

- Узагалі, я не мала тобі цього розказувати... - раптом сказала Веллін - Ти мені тепер винна... Лізі...

- З-звідки ти знаєш моє ім'я? - занервувала дівчина.

- Марі сказала - байдуже зронила вона, а тоді підійшла до Лізі і опустилась перед нею, направивши фіолетове полум'я до її горлянки - Цього разу я тебе відпущу живою... Але при одній умові... - вона ще ближче нагнулась до обличчя Лізі - Ніхто... немає... знати... про нашу.. зустріч... зрозуміло?... 

- Т-так - ковтнувши проскімлила Лізі. 

- Прекрасно - Веллін відсахнулась від Лізі і піднялась - І не думай, що я це роблю через жалість чи любов до тебе. Я це роблю лиш тому, що ще не зголодніла та не маю бажання бруднити руки до твоєї брудної плоті. 

Тоді Веллін щолкнула своїми довгими та худими пальцями. Щось клацнуло в дверях і вони відчинились навскрізь.

- А тепер іти звідси і більше тут не з'являйся! - прошепіла вона - Поки я не передумала тебе з'їсти! 

Лізі відчула страх. Знову ковтнувши вона піднялась з підлоги та попленталась до дверей, стараючись не дивитись на Веллін. Хоч сама вона не відводила від неї ненависного погляду. Коли Лізі опинилась за порогом, двері за її спиною глухо захлопнулись. 

Дівчина зітхнувши попленталась вниз на четвертий поверх, потім на третій, другий і так поки не спустилась на перший. Тоді повернулась до корпусу та своєї кімнати. 

Переконавшись, що в корпусі більше немає цієї дівчини Марі, яку вона бачила недавно. Заскочила до кімнати та важко впала на ліжко у спробі заснути. Це було не легко, після того, що з нею щойно сталось, адже оговтатись Лізі ще не встигла...