Розділ 23

Лізі було нудно одній в кімнаті. Вона лежала горілиць на ліжку і перекручувала сьогоднішні події в умі. Аж поки не впала в сон, від утоми, пережитих емоцій та постійного недоїдання. 

І от раптом до кімнати хтось увійшов. Почувся далекий, високий, жіночий голос, потім кроки неподалік. Сердце у дівчинки почало битись в пришвидченому темпі. Вона розплющила очі, було вже темно. На сусідньому від неї ліжку вона помітила свою подругу. 

Норі лежала не рухомо горілиць на своєму ліжку, як от зараз Лізі. Дівчина протерла очі, зісковзнула з ліжка і повільно підійшла до Норі. Та не відреагувала, втупивши пустий погляд в стелю. 

Лізі дивилась на лежачу подругу співчутливим та винним поглядом. Її погляд зісковзнув до рук на, яких ще лишились сліди від міцної хватки наглядачок. Дівчина розуміла, що Норі не змогла вирватись та втекти їй все-таки ввели заспокійливе.

І це було очевидно, незвична поведінка подруги говорила сама за себе. 

- Нор?.. - тихо покликала Лізі, подруга знову не відреагувала - Як ти?.. 

Норі лиш тяжно кліпнула, продовжуючи мовчати. Лізі розчаровано зітхнула, не знаючи, що робити. Її сердце зжималось від болю за подругу. Дівчина сіла поруч на краєчок ліжка, намагаючись підібрати відповідні слова.

Однак не спромоглась нічого сказати, їй ніби відняло мову. Вона дивилась на сіре, худе обличчя подруги. 

- Нор.. - ще раз звернулась до Норі, Лізі - Усе буде добре..

Лізі стиснула долоню подруги, відчуваючи холод і важкість. Дівчина ще більше захвилювалась та відпустила руку. Норі знову повільно та важко кліпнула. 

"Здається Норі мене не чує... Ох.. маю надію, дія заспокійливого скоро закінчиться.." - думала про себе  Лізі. Та раптом у коридорі пролунав тихий шум, а двері до кімнати трохи прочинились. Лізі  підвелась і повернула голову в бік, звідки долинали звуки. 

У щілині вона побачила бліду дівчину, з довгим, чорним як сажа волоссям. Незнайомка втупилась своїми сірими кристальними очима в Лізі. Дівчина відчула приплив хвилювання та страху. 

Незнайомка продовжувала мовчки витріщатись пустим поглядом.

- Ти хто? - запитала тихо Лізі, зробивши крок вперед до дверей.

Незнайомка зразу ж зникла за ними.

- Стривай! - гукнула дівчина, дивлячись вже в пусту щілину. 

Лізі хотіла наздогнати незнайомку та одночасно не хотіла залишати Норі одну. Вона смутно перевела погляд з дверей на лежачу подругу і навпаки. Але все-таки ковтнувши насмілилась, невпевним кроком піти до дверей. Вийшла тихо в коридор та озирнулась. Незнайомка знову зникла, за рогом де була вбиральня і вихід з корпусу. 

Лізі бігцем поспішила за нею, вискочивши з корпусу. Її сердце гупало від хвилювання, а кожен крок луною розносився в порожньому коридорі. 

Незнайомка - не наче тінь, швидко рухалась вперед, не озираючись і не зупиняючись. Її темна постать майже зливалась з густою темрявою. Лише її білосніжна сукня час від часу мерехтіла в тьмяному світлі та була орієнтиром для Лізі. 

Добігши до сходів вона піднялась на другий поверх, потім на третій. Дівчина ледве встигала за нею, відчуваючи переплетений клубок страху і цікавості всередині себе.

- Ст-стривай! - знову гукнула їй Лізі, намагаючись віддихатись -  Я.. не... встигаю.. за.. тобою!..

Незнайомка наче і не чула продовжувала бігти, не зупиняючись ні на мить. Впевнено рухалась вперед, ніби добре знала цей шлях. Тоді вона знову піднялась сходами на четвертий поверх. Лізі трохи відстала від неї віддихаючись. 

- Та.. зажди.. ж ти!.. - захекано прошепотіла вона - Я.. не.. можу... так... швидко..  бігти!..

А тоді знову побігла темним коридором в невідомість. Вона вже не бачила тієї незнайомки. Незнайомка наче розтанула в повітрі. Лізі приповільнила темп, на ходу і дойшла до кінця коридору. Де саме зникла постать, яку вона переслідувала. 

Там дівчина побачила сходи на горище, на яке їм також не дозволяли йти. Лізі озирнулась, нікого поряд не було. Вона повільно піднялась ними до старих дверей. Сердце продовжувало шалено битись. Тоді натиснула на ручку, двері прочинились і Лізі несміливо ввійшла.

Навкруги було темно, лише трохи світла падало із маленького віконичка в приміщення. Лізі зробила кілька невпевнених кроків вперед. Раптом двері за спиною захлопнулись. Дівчина відчула приплив паніки і кинулась назад до дверей. Нервово трясячи на себе ручку, вони були замкнені. 

- Гей! Відчиніть! Випустіть мене! - крикнула Лізі тремтячим голосом - Випустіть! 

- Чого розкричалась?... - почувся раптом з темрячи хриплий жіночий голос - Аж у вухах дзвенить...

У Лізі відняло дар мови. Дихання панічно пришвидчилось. Вона чула за спиною важкі кроки, але боялась озирнутись. Коліна трусились від страху. Кроки наближались все ближче і ближче. Аж тут Лізі перелякано завмерла, відчувши як хтось дихає їй прямо в потилицю. 

- Ммм... ти так приємно пахнеш... - протягнув голос - Мгарр.. шкода, що я ще не голодна... Я б твою кров спробувала на смак... 

Раптом хтось доторкнувся Лізі до плеча. 

- А-а-а-а-а! - закричала дівчина відсахнувшись вбік і впавши на підлогу. Вона продовжувала тремтіти затуливши очі долонями. 

- Пха-ха-ха... - засміявся голос - 
Ну ти і кумедна.. 

Лізі почула, як власник голосу знову до неї наближається. 

- Не підходь до мене, будь ласка!!.. - вигукнула розпачливо Лізі. 

Істота зупинилась, клацнувши язиком.

- Та заспокойся ти... не буду я тебе їсти.. - відповів голос - Я просто не люблю, коли мене будять...

Лізі важко дихала, намагаючись заспокоїтись, але її серце все одно билось в тому ж темпі.

- Хто.. хто ти? - запитала вона, обережно знімаючи руки з очей і вдивляючись в темряву перед собою.

- Я? - знову пролунав хриплий голос - Ти мене будеш своїм криком серед ночі, а потім питаєш, хто я? Ха! Це ж очевидно, я - мешканка цього місця. І тебе не запрошувала в гості!

Лізі зрозуміла, що зараз ніч і що вона проспала усі заняття у своїй кімнаті. Однак дівчину, це не хвилювало, вона понад усе хотіла повернутись живою та неушкодженою до своєї кімнати.

- Я... я не хотіла... я просто... просто, побігла за тією дівчиною... В-вона.. вона спостерігала за мною, із-за дверей.. а потім втекла... - виправдовувалась Лізі.

- Дівчиною? - здивувався голос - Ти про бешкетницю Марі? Ха! Ну, вона постійно тут блукає. Спостерігає за людьми вночі, а потім тікає, мов тінь. А ти, людишко, вирішила за нею побігти і дізнатись, чого вона дивилась за тобою?

- Ну, т-так... яка нормальна людина буде ходити вночі по монастирю і дивитись як сплять інші? - обурилась Лізі.

- Пха-ха-ха.. - засміявся голос - Почнемо з того, що Марі не людина...

- А-а.. хто.. тоді? І-і.. хто.. ти? 

- Марі... колись була такою ж, як і ти. Жила, дихала, бігала коридорами. Але тепер... тепер вона не зовсім жива... Скажімо так - вона примара... Яка безтурботно блукає цими стінами в нічний період... - у голосі прозвучала нотка іронії - А що ж до мене... Мене звуть Веллін Арден і я ліконіда.

- Ліконіда? - перепитала Лізі, намагаючись зрозуміти, що це означає.

- Так, саме так, - відповіла Веллін Арден. Лізі почула тихе клацання...