Твої зелені очі...

– Чудово, Кравченко. Просто відмінно! Ти заблукав у трьох соснах, і телефон сів так вчасно! 

Ці слова Дмитро Кравченко, молодий чоловік у темно-синій куртці-алясці, вигукнув, двічі розвернувшись кругом себе. 

Звісно, він трохи іронічно применшував; навколо було не “три сосни”, а повноцінний ліс. Ялинові лапи з'єднувалися над головою в суцільне шатро, вкрите шапками снігу, а верхівки сосен загрозливо погойдувалися та рипіли на висоті багатьох метрів. Зимова казка, хай йому грець! 

Дмитро вилаявся був би і міцніше, та зненацька згадалися слова діда, який зі своєю забобонністю мешканця полісся казав, що сваритися та лихословити тут – прямий шлях до гніву Лісовика. А то крутий поц – може спересердя дорогу заплутати, що й не вийдеш додому!

Знову пішов сніг – тихо, великими пластівцями, і вже встиг замести його сліди. Дмитро зупинився, вкотре прислухався. Ані звуку, лише вітер, що м’яко колихає гілляччя. Жодного голосу вдалині, чи гавкоту собаки… лише він, сам-один, посеред лісу.

Він потер скроні долонею в рукавиці – іній вколов нахололу шкіру. І знову цей шум у голові – тихий, наче далекий гул артилерії, що не вщухає навіть через півроку після того вибуху. Лікарі казали: “стійкі постконтузійні явища”. ВЛК поставила штамп “непридатний”. А він просто відчував, що всередині щось надірвалося й не зрослося назад.  

Ще годину тому Дмитро не турбувався, що батарея в телефоні сіла від морозу. Він знав цей ліс – чи принаймні думав, що знає. Колись, малим, приходив сюди з дідом. Той тягнув за собою санки, а він біг попереду й вигукував: 

– Ось ця! Діду, диви, яка рівна!

 Дід сміявся, поправляв свою велику волохату шапку, в якій й сам міг зійти за лісовика, й казав: 

– Не поспішай, хлопче. Гарна ялинка сама тебе знайде.  

Тепер Дмитро йшов повільніше. Нога трохи тягнулася – не від поранення, ні, просто рівновага іноді підводила, особливо коли втомишся чи замерзнеш. Він звернув ліворуч, туди, де, здається, була стара стежка до галявини, де вони завжди знаходили “ту саму”.  

Сніг ставав глибшим. Чоботи грузли по кісточки, потім по халяви; дихання виривалося з привідкритого рота легенькою хмаркою. Він змахнув рукавицею сніг та сів на повалений стовбур, аби перевести дух. 

У голові загуділо сильніше – наче хтось увімкнув стару радіостанцію з шипінням і віддаленими голосами.  

“От би хоч раз ще з дідом, – подумав він. – От би хоч раз не самому...”  

Він подивився угору – сонячний передноворічний день вже переходив у сутінки – в лісі вони спускаються швидко... Холод ще не діставав – навпаки, від руху і нервів спиною тоненькою цівкою стікав піт. 

– Сентиментальність, Кравченко, – пробурмотів він. – От тобі й маєш… місця дитинства…

Він знову витяг смартфон, натиснув на пуск – інколи один-два відсотки заряду лишається, вистачило б, аби в екстренку подзвонити… 

Ні.

Лише чорний блискучий прямокутник, в якому відбивалося його власне обличчя: гострі вилиці, міцне підборіддя, яке він тепер старанно голив щодня. Наталці якийсь час подобалася його армійська борідка – вона запускала в неї пальці, лоскотала йому щелепу і переповідала анекдот про те, що чоловіки з бородами діляться на два типи: ті, що схожі на моджахедів і ті, що на сільських панотців.

“А ти, Митько, – сміялася вона, – схожий на хлопця, який щойно з'ясував, що в нього на обличчі щось росте!” 

Він тоді сміявся у відповідь і вдавав задоволеного кота, якому чухають горлечко…

– Еге ж. Давай, Наталку згадай… полегшає. Нумо, підводься!

Та підводитися не хотілося. Тиша навколо заворожувала, заколисувала. Згадалося, як у старій книжці читав, що людина не відчуває холоду, коли замерзає насмерть – це просто тихий, солодкий сон…

– Гей, стопе, рядовий Кравченко! – промовив до себе голосом їхнього сержанта – дебелого дядька, що в мирному житті був учителем фізкультури і часто говорив до них, незалежно від віку, тоном, яким зупиняють учнів, що розбіглися по спортзалу.

Але й це не допомогло, не змусило ворухнутися тіло, що немов налилося вагою. Єдине – відкинув голову назад, вперся потилицею в ялинку позаду, аби тримати очі відкритими.

“Ну подумай сам, який це матиме вигляд? – подумки вмовляв самого себе. – “Наче в дешевій драмі: військовий, ПТСР, заблукав у лісі… іще скажуть, що напідпитку був!”

Та думки пливли все повільніше, неначе вкривалися льодом, і якось жодної гарної… 

“Кравченко, ну кому там за тебе згадувати? Ну хіба хлопці, якщо прочитають в новинах… та вони пліткувати не стануть…” 

Раптом щось схоже на тоненький сонячний промінь промайнуло повз, десь справа. Дмитро ледь повів очима за ним – радше по інерції, ніж з цікавості. Потім блимнуло зліва – враження, як ніби хтось біжить вистрибом, і світло ліхтарика метеляється в такт його безладним рухам. Але який тут ліхтарик… і до того ж, в них холодне біле сяйво, а тут – наче заблукалий з літа сонячний зайчик…

І тут він почув ніжний, ледь чутний голос – чи то дівочий, чи то дитячий:

– Ти хто? Звідки ти тут?

“Осьо, Кравченко. Три-индець. Вже галюни пішли…”

Він не став відповідати – який сенс розмовляти з власним маренням? Але голос не стих – став наполегливіший, навіть трохи сердитий через те, що його ігнорують:

– Ти мене чуєш? Не треба тобі тут бути!

Отакої. Навіть з лісу гонять.

– Ей! А ну подивися на мене! 

Голосочок вже звучав геть по-командирськи – і Дмитро знехотя, з відчуттям, що шийні хребці заклякли, як ота гілочка в сосульці, обережно відвів голову від стовбура позаду. 

Просто перед ним стояла дівчинка у благенькій коричневій сукенці, яка зливалася за кольором з її темно-каштановим волоссям. Обличчя було біле-біле, майже прозоре, але на ньому ясно сяяли дивовижні зелені очі. 

– Ти мене розбудив! – продовжила вона.

– Ну вибач… – пробурмотів Кравченко, забувши, що не збирався розмовляти. Губи вже стали геть холодні і ворушити ними було важко.