Епілог

Епілог
Аліна
Новий рік цього року вирішив порадувати людей снігом. Ми вирішили святкувати його всією родиною, навіть без святкового вечора для еліти міста. Всі разом прикрашали ялинку, готували страви, а такого не було вже дуже давно, точніше було лише один раз, коли мені виповнилося п’ять років. 
Я була щасливою, адже нарешті, хоч і вже виросла, але ми стали справжньою сім’єю, як то кажуть: тато, мама і я весела і дружня сім’я. Близько одинадцятої години вечора прийшли Ліза з Ігорем і Андрій, з яким ми вирішили поки що залишитися просто друзями. 
Під бій курантів ми всі написали на папірці свої бажання і підпалили їх, кинувши попіл у бокал із шампанським. Хоч цей ритуал і був більше смішним, але я вірила, що існує новорічне диво і воно здатне здійснити самі потаємні бажання. Десь близько часу ночі я вирішила прогулятися трохи на вулиці, подихати свіжим повітрям, Андрій пішов зі мною. 
Ми мовчки бродили навколо будинку, а потім раптом чоловік різко зупинився і обхопив руками мою голову.
-    Аліно, я не хочу бути тобі лише другом, я кохаю тебе, дай мені, будь ласка, останній шанс і ти не пошкодуєш про це. 
Я уважно подивилася на чоловіка, а тоді кивнула. Я також його кохала і зло на нього повільно відступало в сторону. 
-    Я дам тобі останній шанс, сподіваюсь, що і справді про це не пошкодую. 
Андрій обхопив мої губи своїми і з жаром почав цілувати. 
Я була щасливою, як ніколи. Почався новий рік і дав ще один шанс почати життя з чистого аркушу. 
 Рік потому… 
Я продовжувала працювати на фірмі батька і мені там справді дуже подобалося. Блогерство я залишила просто як хобі. Мій блог і справді трохи втратив популярність після того, як я поїхала з Мілану, я почала дуже швидко втрачати підписників.
З Андрієм теж було просто прекрасно, ми вже плануємо весілля, але перед цим уже погуляли на весіллі Лізи і Ігоря і вони поїхали у весільну подорож. 
Життя і справді прекрасне, якщо його не ускладнювати видуманими проблемами і навчитися слухати одне одного.