41

Аліна
Юристи підрахували, яку суму, у разі розірвання контракту, я змушена буду сплатити, і це я вам скажу досить космічна цифра. З батьком я зв’язалася того ж вечора і пояснила ситуацію, в якій опинилася. Він звісно почав мене переконувати, щоб я не впадала в принципи і залишалася і далі працювати, але я твердо стояла на своєму, і ніщо і ніхто не міг мене переконати в протилежному. Тато навіть підключив важку артилерію, тобто маму, вона також розповідала про перспективи, які мене будуть чекати, якщо я залишуся і проте, що, можливо, моїм підписникам не сподобається те, що я так легко здалася і повернулася назад і більша частина з них, ймовірніше всього, відпишеться від мого блогу. Проте я була непохитна, як скеля, і батько здався. Я готова була розцілувати його в обидві щоки. Проте моїй радості прийшов кінець, коли тато поставив умову, за якої я повинна була працювати з ним у сімейному бізнесі, свій блог могла звісно залишити як хобі. За інших обставин я б звісно відмовилася, але тепер у мене зовсім не було вибору, тому погодилася на всі умови. Звісно батьки зраділи такому повороту справи, адже дано вже хотіли залучати мене до справ. 
З контрактом я мала покінчити за кілька днів і вже до кінця тижня планувала повернутися до Києва, про це і повідомила Лізу, звісно промовчала про деякі деталі, які розповім їй вже при зустрічі. 
З Монікою я страшенно не хотіла прощатися, бо вона стала для мене справжньою подружкою, такою як Єлизавета. Та і залишати Мілан було шкода, бо вже за той час, який тут прожила, змогла добряче звикнути до нього і навіть полюбити так само сильно як і Київ. Я пообіцяла Моніці, що буду приїжджати до неї, як тільки зможу і запрошувала її до себе на Батьківщину, адже їй так хотілося побачити величну столицю України. 
З документами було завершено через три дні, юристи у Антоніо працювали досить добре і вправно, за що я була їм вдячна. Щойно мені дали рахунок, я відразу надіслала його батьку і він його оплатив. Я почала знову пакувати свої валізи і знову без настрою. Єдиний плюс цієї поїздки, вона розставила всі точки на «і» і тепер я знаю, хто знову винний в моїх проблемах. Коли я приїду додому, то відразу поговорю з Андрієм і Романом Миколайовичем одночасно з двома і ми, сподіваюся, вже назавжди все вирішимо. На те, що я буду зустрічатися знову з Андрієм я вже навіть не сподіваюся, але можливо, коли все стане на свої місця ми знову зможемо стати друзями. 
Ми з Монікою довго прощалися в аеропорті, і я уже в літаку відчула, що вже за нею страшенно скучила. Мілан, як і Київ, проводив мене туманною погодою і легким дощем, наче не хотів зі мною прощатися, як і моя подруга. 
Всю дорогу я знову спала і прокидалася лише щоб подивитися на годинник.
Столиця зустріла мене снігом і холодом, адже був уже майже кінець грудня. Про день приїзду я говорити нікому не стала, хотіла зробити сюрприз, і він справді вдався. Спочатку я завезла речі до себе в квартиру, потім трохи відпочила і поїхала до батьків. Мама з татом не могли перестати мене обіймати. Погоджуюся, я теж за ними страшенно скучила. 
-    Аліно, як добре, що ти повернулася, - промовила мама, не випускаючи мене з кільця обіймів. 
-    Мамо, а хіба не ти мені говорила залишатися, перераховувала перспективи, які на мене будуть чекати. 
-    Аліночко, що ти все так в штики приймаєш, я звісно хотіла аби ти повернулася, але і хотіла, щоб ти влаштувала своє життя як сама хочеш. 
-    Мамо, я розумію, дякую вам. Тату, ти мене просто врятував. 
-    Чекаю тебе завтра в офісі, - коротко кинув чоловік і посміхнувся широкою посмішкою. 
Цікаво, він радий, що я повернулася, чи тому, що нарешті зміг мене затягнути до свого офісу. 
-    Може хоч даси дитині вихідний, вона ж втомилася з дороги, а ти її відразу знову працювати гониш, - почала заступатися за мене мама.
-    Нехай звикає, - стояв на своєму батько.
-    Тату, якщо я тебе дуже-дуже попрошу завтра вихідний, ти ж мені не відмовиш, адже мені потрібно залагодити одну важливу справу, - зробила котячі очі я.
-    Добре, - погодився чоловік. – Тож я не тиран якийсь, але п’ятницю, щоб як штик була на роботі. 
-    Слухаюсь, - приставила до виска руку я. 
Я ще довго розмовляла з батьками, розповідала їм про Мілан, про свою роботу, вони уважно мене слухали, а тато навіть телефон у режим «без зв’язку» поставив, щоб на дзвінки не відволікатися. Це напевно було вперше, коли я почувала себе частиною справжньої і дружньої родини, ми були наче одним цілим. Ночувати я залишилася у батьків, бо було вже пізно повертатися додому, та і вони не хотіли мене відпускати. 
Завтра я твердо вирішила зустрітися з Андрієм і Романом Миколайовичем і нарешті поговорити на чистоту. Проте ще потрібно було вигадати як звести чоловік в одному приміщенні. Цим я планувала зайнятися з Лізою завтра, до речі, я їй сказала, що вже приїхала і вибачилася, що не зможу сьогодні з нею зустрітися. Дівчина все зрозуміла і підтримала мене, що сім’ю потрібно ставити вище друзів, навіть самих близьких. 
Так незвично було засипати у своїй колишній дитячій кімнаті, відразу на серце лягали теплі і не зовсім спогади. Як я тут замикалася, коли мені було самотньо, як плакала, що батьки не мають на мене зовсім часу. На ліжку ще й досі сидів мій єдиний вірний друг дитинства – великий коричневий ведмедик, якого я просто обожнювала і з яким в обнімку я постійно засипала. Та і зараз вирішила не зраджувати традиціям і, обнявши міцно-міцно плюшевого друга, заснула.
З Лізою я зустріла ближче до обіду. Довго обіймалися ну все за класикою жанру. Дівчина розповіла про останні новини в своєму житті і про те, що скоро виходить заміж за Ігоря. Я була дуже рада за подругу, хоч комусь щастить в коханні. Потім я почала розповідати свою історію, все по порядку, що і батькам. Захоплювалася красою Мілану, показувала фотографії, описувала місця де побувала, хоч все це можна було побачити у моєму блозі, а також розповіла коротко про свою роботу, про колектив і нарешті дійшла до найважливішої теми – це ситуація з Романом Миколайовичем. Подруга слухала мене дуже уважно, раз у раз хмурила брови, але ніяк не коментувала протягом всієї розповіді. 
-    То ось, що мав на увазі Андрій, - швидше до себе сказала дівчина, бо я навіть не розчула до кінця і перепитала: 
-    Що ти казала? 
-    Та так, нічого, то просто думки в голос. 
-    Мені потрібна твоя допомога, зможеш привести за цією адресою Андрія, а я запрошу туди ж Романа Миколайовича, думаю з останнім проблем точно не буде. 
-    Ти впевнена, що робиш правильно? – завагалася Ліза. 
-    Впевнена, то допоможеш? 
-    Звісно що допоможу, але навіть не уявляю як затягну туди Андрія. 
-    Дякую тобі велике. 
-    Ти знову хочеш з Андрієм зустрічатися? – раптом запитала Єлизавета.
-    Не знаю, я думаю, що це неможливо вже. Адже відновити повністю довіру ми вже не зможемо, а жити постійно і не довіряти одне одному я також не хочу. Я сподіваюся, ми хоч станемо друзями, коли вся ця історія проясниться. 
-    А ти його кохаєш? – не вгавала дівчина. 
-    Навіть не знаю, - на мить замислилася і прислухалася до внутрішніх відчуттів, але вони, як і серце, вперто мовчали. – Певно, що так, - нарешті сказала я. 
-    Він тебе також, я в цьому більш як просто впевнена. Так що давайте миріться і живіть щасливо, як я з Ігорем. 
-    Лізо, Лізо, якби все було так просто, - похитала головою я.
-    Аліно, все і так просто, але ви самі все ускладнюєте і накручуєте себе, вигадуєте проблеми на рівному місці, та ще й в уяві нові малюєте, замість того, щоб сісти і спокійно все обговорити. 
-    Дякую, за підтримку, подруго.
-    Завжди будь ласка. 
Я написала повідомлення Роману Миколайовичу і вказала місце і час, куди і о котрій потрібно приїхати. Чоловік погодився, що означало, що пів справи зроблено. В Лізи все було набагато складніше, бо Андрій впирався до останнього, посилаючи на невідкладні справи і багато роботи. Проте дівчині вийшло його переконати, про що вона мені і повідомила, через добрих півтори години. Боюсь представити, які аргументи вона наводила, що чоловік нарешті погодився.