39

Андрій
Два тижні потому…
Я знав, що Аліна поїхала до Мілану і мене це злило страшенно. Все таки вибрала популярність, все таки Роман Миколайович був правий, коли казав, що всі дівчата однакові. Я вже другий тиждень намагаюся її викинути з голови, але все безрезультатно. Вона наче заноза засіла в думках і в серці, та ще й раз у раз завдає тупого болю, нагадуючи про свою присутність. От чому у людини немає такої функції, як очистити пам’ять, було б так чудесно. Просто натискаєш на кнопку і все готово, ніякі проблеми тебе не хвилюють, бо ти про них нічого не пам’ятаєш. 
Антон пропонував сходити до клубу, розвіятись трохи, але у мене зовсім немає на таке настрою, мені геть зовсім нічого не хочеться, навіть робота не допомагає відволіктися. Просто біда якась. Єдине чого я дійсно хочу – це відмотати час назад, щоб уникнути тієї зустрічі з Аліною. Знав би чим все це для мене закінчиться, то б краще був з роботи звільнений, ніж знову сердечно ранений. Я ж думав, що вона особлива. Боже, як знову помилився. От просто цікаво, я хоч колись зможу на своїх помилках навчатися, чи лише буду їх постійно повторювати. 
Я закрив кришку ноутбука, з відкритою пустою сторінкою ворду. Не виходь нічого написати, хоч як не намагаюся. Термін, за який я мав вже здати готову статтю, швидко стікає, а в голові нуль ідей. Так, Андрію, зберися, візьмися за голову і сідай писати, якщо звісно не хочеш, щоб думки про звільнення не стали реальністю. Голосно вдихнув і видихнув, надпив з чашки вже холодний чай і знову відкрив ноутбук. Все, готовий, можна працювати. Тільки почав набирати перші речення, як у двері подзвонили. Про себе вилаявшись і пославши непрошеного гостя куди подалі, за те, що він завадив творчому процесу, я пішов відчиняти. Спочатку звісно була думка просто проігнорувати гостя, ну там вдати, що немає нікого вдома, але потім подумав, що краще відчиню, а раптом там хтось дійсно важливий прийшов. Наприклад, кур’єр із листом про моє звільнення. Щось сьогодні у мене аж надто депресивні думки, потрібно викидати їх з голови, а то скоро геть зовсім в депресію впаду. 
Незваним гостем була Ліза, цікаво, що вона тут робить, адже бачилися ми востаннє десь три тижні тому. Дівчина виглядала якоюсь схвильованою і геть зовсім не схожою на себе. Де поділася та життєрадісна Ліза, яку він знав. 
-    Лізо? – здивувався я. – Що ти тут робиш? 
-    Привіт, мені з тобою потрібно поговорити і це терміново і важливо. 
-    Щось трапилося? Щось з Ігорем? – захвилювався я, бо хоч і недолюблював менеджера, але зла йому точно не бажав. 
-    Ні, з ним все нормально, справа стосується саме тебе.
-    Мене? – ще більше здивувався, бо ж навіть уявити не міг, що такого можна було про мене говорити. 
-    Так, саме про тебе, ти і далі будеш на порозі гостя тримати? 
-    А, так, звісно, проходь. 
Ліза ввійшла до кімнати і зморщила носика. Погоджуюся, безлад в мене був жахливий, домівка холостяка, так що це можна вважати за пом’якшувальну обставину в даній справі. Дівчина сіла на диван, а я примостився на стільчику біля столу. Єлизавета чомусь нервувала і мовчала, а мене це починало дратувати. Раз прийшла, то нехай говорить, а не в мовчанку грає, ніби це я їй допит влаштував. 
-    Лізо, - покликав дівчину, бо щось вона вже геть поринула в думки. 
-    Я хотіла сказати, що через декілька днів Аліна прилітає і я подумала, що можливо тобі буде цікаво дізнатися про це.
-    Ні, мені зовсім не цікаво, тому ти даремно прийшла.
-    Андрію, я знаю, що ви посварилися, але можливо, коли Аліна повернеться, то ви помиритеся і знову зможете зустрічатися, - невпевнено заявила Єлизавета, але я лише заперечливо похитав головою. 
-    Ні, Лізо, нічого вже не буде як колись, забудь про це і не вигадуй неможливого. Я ніколи не пробачу Аліні її зраду і навіть не проси. Це вона попросила до мене донести цю щасливу в лапках новину? 
-    Ні, я сама прийшла. Андрію, послухай, Аліна тобі не зраджувала, а поїхати за кордом вона вже вирішила, коли з тобою розійшлась. 
-    Ну звісно, так я і повірю. А для чого Романа Миколайовича допомогу прийняла, чи хочеш сказати, що це теж пізніше було, - не витримав я.
-    Яку допомогу? Ти взагалі про що? – здивувалася дівчина.
-    Як про що? Ти хіба не знаєш, що Роман Миколайович влаштував їй контракт за кордоном.
-    Чекай, це неправда. Аліна б нізащо в світі не прийняла б таку пропозицію, хіба ти її не знаєш? А тим паче від Романа Миколайовича. 
-    Лізо, досить її захищати, бо я вдруге не поведуся на цю брехню, - перебив Єлизавету.
-    Андрію, послухай, прошу. Ти все неправильно зрозумів, чи може тобі хтось сказав неправду. Ти даремно про Аліну такої поганої думки, їй зараз також важко і вона дуже страждає. Та і ти також її ще досі забути не зміг, я ж бачу. Скажи, от для чого ви одне одного мучите, замість того щоб просто насолоджуватися життям і бути щасливими разом. 
-    Лізо, тобі вже час. В мене багато роботи та і я не бажаю далі слухати твої доводи яка Аліна хороша і невинна. 
-    Андрію, - почала говорити Ліза, але під моїм пильним поглядом змовкла і пішла на вихід. 
Коли за дівчиною закрилися двері, я знову розізлився. От тільки взявся до роботи, навіть пару речень написав, як знову мені нагадали про Аліну і все, знову всі думки про все на світі, окрім нещасної статті, яка можливо з такими стресами, ніколи і не з’явиться на світ. Я вже настільки себе переконав в тому, що Аліна погана, що тепер боявся відступати від цих думок, адже якщо виявиться, що я все це просто собі накрутив, нафантазував, а правда різко відрізняється від мого внутрішнього переконання, то я ще більше розчаруюсь і не буду знати, що робити. Ви звісно скажете, що я слабак, але по іншому я не можу, така я вже людина і нічого не вдієш з цим. 
Аліна прилітає вже зовсім скоро – ця новина мене знову вибила з колії. З одного боку я просто страшенно хочу її побачити, знову обняти, а з іншого я все пригадую і мені стає гірко. Вихід один: братися за роботу, а то спочатку втратив дівчину, а такими темпами можу ще й роботи позбутися. 
Розблокував потемнілий екран ноутбуку і почав знову набирати текст. Все, більше ніяких думок про дівчину і її швидкий приїзд.