36

Аліна
 

Мою новину про від’їзд за кордон батьки сприйняли не дуже радісно, але і заперечувати не стали. Мама навіть пообіцяла, що приїде мене провідати в Мілан. Ліза, коли дізналася, що я все таки вирішила їхати, то дуже засмутилася і настояла на прощальних посиденьках. Наша компанія ще більше зменшилася і тепер у ній було всього три людини: я, Ігор і Ліза. Андрія запрошувати не стала, та він би і не прийшов. Прощальний вечір влаштували в моїй квартирі. Замовили піцу, суші і купили пляшечку шампанського. Прощатися з друзями було справді важко, за цей незначний проміжок часу, який ми спілкувалися, вони стали для мене майже рідними людьми. І розлучатися з ними на довгий час зовсім не хотілося. 
-    Аліно, давай вип’ємо за тебе, аби за кордоном у тебе все складалося вдало і ти здобула світову славу.
Ігор підняв келиха, і ми з дзенькотом вдарилися своїми. 
-    Дякую. 
-    Жаль, що з нами Андрія немає, - раптом сказав чоловік, а Ліза вдарила його ногою під столом. 
-    Мені теж жаль, - промовила я. 
Далі, щось розмова не клеїлася, в усіх зовсім не було настрою на веселощі. Ще трохи посиділи, допили пляшку шампанського і попросили Ігоря купити щось смачненьке. Коли нарешті я з Лізою залишилася одна, то подруга почала мене розпитувати про ситуацію з Андрієм, бо ж я їй так нічого майже не розповіла, окрім того, що розлучилася з ним. 
-    Аліно, розповідай, що трапилося, - вимагала Ліза. 
-    Та, я зробила дурість, а Андрій навіть вислухати мене не захотів, а просто все взяв і перекреслив, - почала я і розповіла все по порядку. 
Подруга лише хитала головою і примовляла, як я могла таку дурість зробити, як могла знову Роману Миколайовичу повірити і повестися на його гру.
-    Знаєш, що мене найбільше ображає, це те, що він вважає мене меркантильною, хоч прекрасно повинен був знати, що я не така.
-    Та не засмучуйся так, - спробувала заспокоїти мене подруга. – Можливо в Мілані ще кращого знайдеш. 
-    О це вже ні, - заперечила я. – Досить з мене кохання. Не хочу ще й втретє зазнати невдачі.
-    Не говори так, пройде час і ти зміниш думку.
Я сперечатися з Лізою не стала, та й до того ж повернувся Ігор з цілим відерцем морозива і ми почали ласувати десертом. Час пройшов швидко, друзі почали збиратися додому, та і мені потрібно було лягти спати по раніше, бо завтра виліт. Тому ще раз обійнявшись на прощання я провела їх до виходу. Залишившись одна в квартирі, на мене накотив якийсь смуток, геть зовсім пропало бажання кудись їхати, таке зі мною часто буває, але швидко попускає, тому я не стала акцентувати увагу на своїх відчуттях, а пішла ще раз перевірити чи всі речі і документи на місці. 
Вже в літаку я востаннє перед злетом глянула на похмурий Київ, який здається також сумував, що я від’їжджаю. Хоча в душі я геть не шкодувала про своє рішення, так буде краще для мене і для всіх. Шкода лише про одне, що так і не помирилася з Андрієм, але заспокоювала себе думками, що чоловік би мене і слухати не став і ми б знову посварилися. Зрозуміло, що ні про які стосунки вже не може йти мова, але хотілося залишитися хоча б друзями. Проте вже пізно, бо літак набрав швидкість і плавно злетів в небо, несучи мене вперед, до нових звершень, падінь і перемог. Під час польоту я завжди старалася заснути, але цього разу сон геть зовсім відмовлявся приходити, тому, ввіткнувши у вуха навушники, я хитала головою у ритм пісні, яка лунала майже на повній гучності. Всі думки, як позитивні, так і негативні розчинялися в мелодії, хоч і через хвилин десять такої гучної музики мої вуха почали злегка поболювати, тому я скрутила звук і перемкнула з веселої пісеньки на якусь меланхолічну, точно як погода в Києві, до якого я ще не скоро повернуся. 
Замовила у стюардеси чай, і вже через декілька хвилин попивала терпку рідину, яка приємно окутувала нутрощі. Відразу нахлинула хвиля слабкості і повіки самі склеїлися, кидаючи мене в обійми сну. 
 

Якщо історія вам подобається ставте зірочки, залишайте коментарі, мені важлива ваша думка.

А також підписуйтесь на мою сторінку аби не пропустити нові історії.