32

Аліна
Сьогодні зранку мене знову збудили, лише тепер не телефонним дзвінком, а стуком і настирливим дзвінком в двері. Та що в мене за життя таке, ні одної неділі не можу виспатися, як нормальна людина. Кого там ще принесло у таку-то рань. Глянула на годинника – і справді дев’ята ранку, навіть не одинадцята, як минулого тижня. Ех… Протерла сонні очі, накинула халатик і пошкандибала відчиняти. Ну, звісно, хто це ще міг бути, окрім мами. Їй ж цікаво, що ми вчора дізналися. 
-    Мамо, ти б хоч попередила, що приїдеш.
Жінка діловито пройшла до квартири і скривилася.
-    Ну і безлад тут у тебе, ти ж дівчинка…, - і після цих слів почалася ціла лекція з моралі, хоча хто мені її читає – людина, яка навіть не пам’ятає як віник виглядає, бо у її будинку прибирає виключно прибиральниця, а готує кухар. Але я промовчала і терпляче вислухала всі нотації. Так, погоджуюся вчора я не прибрала, бо дуже спішила, а сьогодні ще не встигла, бо солодко спала. 
-    Мамо, я все приберу, - пообіцяла я. – Ти сьогодні рано, невже в твоєму розкладі немає ніяких справ на недільний ранок? 
-    Аліно, я цілу ніч спати не могла, про які ти справи говориш. Давай краще розповідай, що дізналася. 
Я позіхнула і ще раз протерла очі.
-    Можна я хоч до ладу себе приведу, а тоді поговоримо, - попросила я, бо якщо не вмиюся холодною водою, то засну навіть стоячи. 
Уявляю, що б було, якби вчора Андрій все ж у мене залишися. У мами б серцевий напад стався. Дочка мільйонера і простий журналіст, який ще й до того ледве не зіпсував таку ідеальну мою репутацію. Просто картина маслом. 
-    Розповідай, - вже втрачала терпець жінка, коли я нарешті повернулася з ванної кімнати.
-    Мамо, ти впевнена, що хочеш це почути? Може краще не треба? – зробила ще одну спробу відмовити Олену Олегівну. 
-    Розповідай, - стояла на своєму. 
-    Я бачила батька от із цією жінкою, - показала фотографію мамі, і вона лише стомлено зітхнула. 
-    Може це не його коханка, а просто знайома, - хотіла заспокоїти маму, але швидше лише розсердила.
-    А може це його сестра чи ще краще позашлюбна дочка? Аліно, не будь такою наївною. Тут і так все зрозуміло. 
Мама голосно розплакалася, а я не знала як її втішити. Взагалі не вмію людей заспокоювати, тому лише взяла її за руку і тримала так, доки жінка не заспокоїться. 
-    Як я вже від цього всього стомилася, Аліночко, як стомилася. 
-    То розлучися з ним, - сказала, а тоді прикусила язика. 
От знову спочатку говорю, а тоді починаю думати. Язика мені відрізати мало. Мама тим часом подивилася на мене як на божевільну. 
-    Аліно, ти хоч думаєш, що говориш. Ну піду я за покликом гордості, розлучуся з ним, а тоді що? Я навіть працювати не вмію, а де жити буду, то ж не у старій бабусині квартирі під Києвом. Я з твоїм батьком не розлучуся і йому не дозволю це зробити, - твердо сказала Олена Олегівна. – А його коханки, вони безпечні, доки не починають претендувати на роль дружини. Ти думаєш, що як цій круглу суму пообіцяти, то вона відмовиться? Звісно ні, от чому мені потрібна була її фотографія. 
-    Мамо, вибач, я не подумала.
Я вибачилася, але все одно не розділяла мамину позицію. Вона ж не безпомічна, могла б і почати все спочатку. Хоча з іншого боку, то це і справді дуже важко, та і обідно, бо ж коли тато був бідним, то саме мама була поруч, підтримувала його, допомагала, стільки років зберігала його репутацію, а тепер, коли він розбагатів і багато чого досягнув в житті, просто так все кинути і почати з початку дійсно нелегко. Так, мама у чомусь дійсно права, навіть не знаю як би я вчинила на її місці і у її віці. 
-    Аліно, щось я все про себе та про себе, а як у тебе справи? Може все таки помиришся з Русланом, він ж був таким хорошим та і зараз розкаюється в своєму вчинку, я впевнена. 
-    Мамо, ти що спілкувалася з Русланом? – здивувалася я. 
-    Так, я зустріла його на одному вечорі у наших спільних знайомих. Він постійно про тебе говорив. 
-    Мамо, тема з Русланом давно закрита. Я не ти аби пробачати зраду, тому навіть не згадуй про це. 
-    Добре, я не буду вмішуватися в твоє особисте життя, але прошу обдумай ще раз ситуацію з Русланом, можливо ти зміниш свою думку.
-    Мам, давай закриємо цю тему.  
-    Все, добре. Я зрозуміла твою позицію. Більше нічого говорити тобі не буду. Мені вже час іти. Ще раз дякую за допомогу. 
Олена Олегівна встала з дивану і, чмокнувши мене в щоку, пішла до виходу. Коли мама вийшла з квартири, мій телефон завібрував, сповіщаючи про повідомлення. Я глянула на екран і завмерла. Написав Роман Миколайович. Мало він моєї крові попив, вирішив ще нею насититися. 
« Аліно, чекатиму на тебе у суботу о 18:00 в ресторані «Ренесанс»». На цьому повідомлення закінчувалося. І для чого я взагалі погодилася на цю зустріч. На мить закрила очі і пригадала нашу розмову вчорашньої ночі в одній з віп-кімнат, в яку я чисто випадково потрапила. 
-    Аліно, у мене до тебе останнє прохання і я назавжди залишу тебе в спокої і відпущу з цієї кімнати. 
-    Яке…? – зі хвилюванням запитала, не знаючи, чого очікувати від чоловіка. 
-    Ти прийдеш до мене на зустріч, місце я виберу сам.
-    Для чого? І чому я повинна на це погоджуватися, адже коли закінчиться договір я вас і так більше не побачу.
-    Аліно, ти навіть не уявляєш, яку владу я маю. А ще я маю багато компромату на твою сім’ю, так що обирай: або ти приходиш до мене на зустріч і я назавжди зникаю з твого життя, або все що я маю потрапляє в пресу, а там ой які пікантні деталі пов’язані з твоїм батьком і навіть з мамою. 
Я на мить замислилася. Переді мною вибір, і я точно знаю чию сторону я виберу і це звісно що буде сім’я. 
-    Добре, я згідна, але лише без жодного криміналу, - попередила я чоловіка. 
-    От і прекрасно, - зрадів Роман Миколайович. – А тепер як я і обіцяв можеш іти, двері я розблокував. 
-    До побачення, - кинула я і швидко вибігла в коридор. 
От чому я постійно мої дороги якось перетинаються з Романом Миколайовичем. Я ніяк не можу вичеркнути цього чоловіка зі свого життя. Сподіваюсь після цієї зустрічі, я назавжди про нього забуду і буду рухатися вперед.