29

Аліна
Минуло кілька днів і моє життя повернулося і звичайний ритм. Зранку робота, потім розмови з Андрієм по телефону, сон і знову все по колу. Через тиждень мав закінчитися контракт, підписаний з Романом Миколайовичем, і я цьому неабияк раділа. Нарешті я назавжди викину цього чоловіка зі свого життя, та і Андрій заспокоється, а то щоразу хвилюється, коли я іду на знімальний майданчик. Проте тут були і злегка негативні сторони, а саме, що мені доведеться самій винаймати місце зйомок, або шукати нового спонсора, який готовий підписати зі мною контракт. 
Ще мама на днях телефонувала і сказала, що взяла нам запрошення на суботу і тепер потрібно ще до цього готуватися. Це ще добре, що зі мною Андрій погодився піти, а то самій якось страшно та і небезпечно, мало що це за місце таке. 
А ще топ новина, яку я залишила на останок. Андрій запропонував мені знову навідатися в дитячий будинок і написати про це статтю. Вона підніме мої рейтинги ще вище. Спочатку я відмовлялась, бо не хотіла афішувати свою допомогу, але потім так подумала і вирішила все ж погодитися, бо скоро мені потрібний буде новий спонсор і мій рейтинг важливий як ніколи. 
Зйомку ми запланували на сьогодні. Уявляю як зрадіють дітки моєму приходу. З Андрієм ми домовилися, що він і знімальна група приїдуть відразу на місце, туди ж мають прибути і мої оператори. Завідувачку дитячим будинком я також заздалегідь попередила про зйомку, і як мені здалося вона не була цьому надто рада. Іграшки і книги, які я придбала дітям мали підвести машиною доставки. Ось здається і все, залишилося лише мені самій під’їхати до дитячого будинку. Останній раз глянула на себе в дзеркало і вийшла з квартири. 
Валентина Валентинівна, вона ж завідувачка дитячим будинком, зустріла мене як завжди радісно, хоч і косо поглядала на знімальну групу. Ну звісно, що вона не рада такому повороту подій, бо ж держава виділяє гроші на ремонт, а ніякі ремонтні роботи так і не проводилися, от жінка і біситься, що правда може вилізти назовні. Вся наша група рушила всередину приміщення. Іграшки, як повідомив Андрій, вже перенесли в одну із кімнат і тепер залишається лише роздати їх дітям. Я саме туди і попрямувала, знімальна команда налаштувала апаратуру і дозволила завідувачці впускати дітей. Вони дуже виховано зайшли до кімнати парами і зупинилися пів кругом. Оце їх натренували бути слухняними, спеціально перед приїздом гостей, бо ж раніше діти просто забігали з шумом і весело перегукувалися між собою, а не стояли такі мовчазні і злякані. 
Зйомка розпочалася, я давала дітям іграшки і книги, а дітки, хоч і стримувалися, але на їхніх обличчях розцвітала радість і щирі посмішки. Я раділа разом з ними, як же це приємно – дарувати людям щастя. Діти кинулись мене обіймати, а завідувачка лише піджала губи. Цікаво, що їй не подобалося. 
Я бачила як Андрій усміхався і ця його посмішка просто зачаровувала мене. На цей раз в його очах більше не стрибали веселі вогники, а погляд був сповнений ніжністю, радістю і гордістю за мене. Я була просто щаслива. Мій настрій навіть не порушило інтерв’ю, яке давала журналістам Валентина Валентинівна. Жінка розливалася соловейком, дякувала мені і іншим спонсорам, які допомагають дітям. Я помітила, що завідувачка зняла свій мега дорогий годинник, який був на ній минулого разу, певно не хотіла світити ним перед людьми, а то виникнуть запитання. На які такі доходи проста керівничка купила таку дорогу річ. Що, що а лестити жінка вміла і саме це найбільше мене в ній дратувало. Потім взяли інтерв’ю в кількох дітей, всі вони дякували за нові іграшки і були просто щасливими, а усмішки не сходили з їхнього обличчя. Останньою говорила я. Коротко розповіла, що вже давно займаюся благодійністю і що вона приносить мені радість і таке інше. Потім мене по фотографували з дітьми, з завідувачкою. Коли нарешті знімальна команда поїхала, то діти оживилися і весело защебетали.   Валентина Валентинівна пішла до свого кабінету і запросила мене до себе. Я ще раз кинула погляд на щасливих дітей рушила за завідувачкою. 
В її кабінеті був зроблений ремонт, замінені меблі. Ну звісно, витратила гроші на себе, а не на бідних діток, яким вони потрібніші. Почала брати злість на цю особу. Яка ж вона все таки безсердечна. Валентина Валентинівна тим часом всілася в своє шкіряне крісло і запропонувала чаю чи кави, але я відмовилася. 
-    Про що ви хотіли поговорити? – надто різко запитала у жінки. 
-    Аліно Олександрівно, я дуже рада, що ви допомагаєте нашому дитячому будинку. Діти завжди вас з нетерпінням чекають, - почала лестити завідувачка. – Ви ще повинні підписати деякі документи. 
Жінка підсунула до мене папку з документами і ручку. Я відкрила папку і почала уважно вивчати написане. Там говорилося, що всі внески є благодійними, а також були прикріплені чеки, на що були витрачені гроші, які я перерахувала на рахунок дитячого будинку. В потрібних клітинках я поставила підписи, що означали, що я ознайомлена з документами. 
-    Це все? – знову вийшло надто різко, але я не стала виправлятися. 
-    Так, ще раз дякую вам від імені всіх дітей. 
Я встала зі стільця і швидко попрощавшись вийшла з кабінету Валентини Валентинівни. Біля дверей на мене вже чекав Андрій. Він не пішов разом зі своїми колегами, а вирішив провести мене додому. Та і нам потрібно було ще обговорити вечір суботи. Ми з чоловіком вийшли на вулицю і рушили в сторону парку, який розташовувався неподалік. 
З дерев майже все листя опало, бо був вже кінець листопада. Легкий вітер хитав голі гілки, над землею кружляли граки і голуби в пошуках їжі. Навіть така, на перший погляд, не ошатне вбрана природа зачаровувала.
-    Нам потрібно обговорити суботу, якщо ти ще не передумав.
-    Ні, не хвилюйся. Все в силі, - заспокоїв мене журналіст. 
-    Там буде дрес-код, тому потрібно святково одягнутися, - попередила чоловіка і той кивнув. – Коли буде готова стаття? – перевела тему. 
-    Через декілька днів. Вона буде чудова і ще ми репортаж запустимо. 
-    Чудово. 
Розмова щось далі не клеїлася. І ми просто мовчки блукали алеями. Опале листя шурхотіло під ногами й інколи тріскали сухі гілочки. 
-    Ти так гарно виглядала поряд з дітьми, - порушив мовчанку Андрій. 
-    Мені їх так жаль, і я хочу хоч якось підняти їм настрій. Знаєш, коли бачу їхні щасливі посмішки, то на душі стає так добре і радісно. Вони так на мене дивляться, наче я щось неймовірне їм подарувала, а не просто іграшки. 
-    Ти робиш справді хорошу справу і дуже радий, що дізнався тебе краще. Знаєш, можливо ти на мене образишся, але я хочу щоб ти знала. Я спочатку думав, що ти мажорка чи пуста вродлива дівчина, яка для хобі веде свій блог.
-    А зараз думка про мене змінилася? 
-    Так, я зрозумів, що ти інша не така як всі. Ти розумна і дуже красива. 
-    Якщо ми вже почали цю тему, то я теж дещо тобі розповім. Я ще рік тому була саме такою, якою ти мене описав. Мажоркою, яка думала лише про шопінг і веселощі. Проте потім мені батько сказав такі слова, які змусили мене подивитися на своє життя з іншого боку і змінити його. Саме тато зробив з мене ту, якою я зараз є. Звісно, спочатку я на нього ображалася і навіть не розмовляла, але потім зрозуміла, що він був правий і за це я йому дуже вдячна.
-    Ти сильна, не кожна б змогла так кардинально змінити своє життя. Знаєш, я ніколи не сперечався з батьками, бо вони постійно і всьому мене підтримували. Звісно вони думали, що я буду економістом чи юристом, але я обрав саме журналістику, бо вона була для мене близькою і я хотів розвиватися саме в цьому напрямку. Батьки переконувати мене не стали, а просто побажали удачі і підтримали мій вибір.
-    Тобі пощастило, а я навчалася на фінансах і кредитах, бо цього хотіли батьки, але розумію, що можливо ця професія ніколи мені і не знадобиться. 
-    А куди ти хотіла вступати? – поцікавився журналіст.
-    На акторське. Проте тато сказав, що це несерйозно і заборонив навіть думати про цю спеціальність. 
-    І ти навіть не намагалася відстояти свою думку і мрію? – здивувався Андрій. 
-    Ні, ти просто не знаєш мого тата, з ним немає сенсу сперечатися, бо все одно не переконаєш. Але я частково втілила свою мрію і стала блогером. Це звісно не акторство, але і не надто від нього віддалене. 
-    Це так, радий, що ти хоч займаєшся тим, що тобі справді подобається. 
Чоловік провів мене додому, а вже завтра ми повинні були знову зустрітися і здійснити нашу «операцію». Я навіть не знаю, що з цього вийде і чи справді мамі варто знати правду про батька. Можливо їй буде легше, якби вона ні про що не дізналася б і жила б далі спокійним життям. Мені її справді було жаль, бо я б не стала терпіти такого чоловіка, як мій батько.