27

Аліна 
Вчора я планувала поспати сьогодні до обіду, але телефонний дзвінок вирішив інакше і тепер будив мене своєю стандартною мелодію айфона. Я знайшла рукою мобільний і вимкнула звук, але через декілька хвилин настирливий звук повторився, і я бурмочучи як все дістало, глянула на екран. Телефонував Андрій. Ну звісно, хто ще міг. Пославши всі кари господні на голову бідного хлопця, за мій порушений сон, я все ж підняла слухавку. 
-    Алло, - сонним голосом промовила я і позіхнула. 
-    Привіт, соня, ти що ще спиш? – почула веселий голос чоловіка і ще більше розсердилася. 
От як йому постійно вдавалося бути таким позитивним, навіть тоді, коли точно інтуїтивно відчував, що я хочу прибити його чимось важким. Для мене взагалі сон, то було святе, і якщо я не висипалася, то мала поганий настрій цілий день. Хоча, як мені здається, це журналіста взагалі не хвилювало. 
-    Уяви собі, що спала, а що ще можна робити у таку рань, - зло промовила я.
-    Зараз одинадцята і всі нормальні люди вже обідати збираються.
-    Тоді значить я ненормальна людина, якщо ще досі хоче бачити солодкі сни. 
-    Так, Аліно, досить нити, сьогодні на вечір нічого не плануй, ти зайнята,- повідомив мені чоловік і навіть не спробував запитати чи я незайнята сьогодні. 
-    А може я вже щось запланувала на вечір, - сказала я.
-    Тоді відміни і ти про це не пошкодуєш, - інтригуючи промуркотів чоловік і доки я не встигла щось ще додати, промовив: - Одягнися гарно, але зручно. 
-    Як накажете. 
-    До вечора, Аліно.
Я відклала телефон і попленталася в душ, все одно вже не засну. Цікаво, що це таке задумав чоловік. Те що це буде побачення я навіть не сумнівалася, питання в іншому де воно буде.
Не встигла я ще навіть сніданку приготувати, як мобільний знову задзвонив. Та що це сьогодні за день дзвінків. Попленталася в кімнату на пошуки телефону. Телефонувала мама. Так, ось вже цікаво, що знову вже сталося, що вона про дочку згадала. Підняла слухавку і почула, як завжди, солодкий мамин голос. 
-    Аліночко, привіт. Як ти? 
-    Все добре, а ти як? 
-    У мене все супер, але мені потрібна твоя допомога. Давай зустрінемося. 
-    Коли? – поцікавилася я. 
-    Ти вільна через дві годинки? – запитала мама, і я почула, як вона гортає записник. 
Прекрасно, зустріч з дочкою перетворює на ділову зустріч з попереднім записом. Олена Олегівна зовсім не змінилася. Чомусь стало неприємно на душі, здається і звикла до такого до себе ставлення, але все одно все це неправильно. 
-    Так, можемо зустрітися. 
-    Прекрасно, тоді як завжди у нашому ресторані. 
-    Добре, - без емоційне буркнула я і не встигла сказати до зустрічі, як мама просто вибила дзвінок. 
І так поганий настрій став ще гіршим. От просто мені стало цікаво, чи зможемо ми хоч один день побути сім’єю. Напевно, ні, і мені потрібно з цим просто змиритися. Звісно батьки хвилювалися за мене, коли мене викрали, але зараз, коли зрозуміли, що я у безпеці, то знову стали колишніми: холодними і відстороненими і телефонували лише тоді, коли я була їм потрібна. Мої плани на сьогодні, просто відпочити і поспати, розсипалися і натомість з’явилися нові. 
Цікаво, що мамі за допомога потрібна. В ресторан я приїхала раніше Олени Олегівни і замовила каву. Маму довго чекати не довелося. Вона переважно завжди була пунктуальною і жила за розкладом. Жінка мала блокнот, у якому весь її день був розписаний до хвилин і Олена Олегівна невідхильно слідувала цьому розкладу. Я часто також складала план на наступний день, але дуже рідко я слідувала йому. Не знаю чому, але більшість з того, що я планувала переважно не здійснювалося. Яскравим прикладом може слугувати сьогоднішній день. 
Мама хоч і говорила по телефону, що справи у неї супер, але дивлячись на неї, я б так не сказала. Аж надто засмучений був у неї вираз обличчя. 
-    Привіт, Алінко, - сіла за столик жінка.
-    Привіт, мам. Що трапилося? 
-    Батько…, - ще більше посумнішала жінка. 
-    Що з ним? – злякалась я.
-    Нічого, що загрожує його здоров’ю, - відмахнулася мама. – Завів собі нову коханку. 
Я на кілька хвилин втратила дар мови, я давно вже знала, що у мого батька багато коханок, але щоб мама зі мною про таке розмовляла, то це вперше. Я навіть уявити не могла, що кожного разу відчувала Олена Олегівна, коли дізнавалася про чергову подружку свого чоловіка. Мені лише одного разу зрадили і я розуміла як це боляче, але тут протягом всього життя це терпіти. Ні, в мене не настільки стальні нерви, щоб вдавати з себе дурочку, яка нічого не знає, адже саме так і робила всі ці роки мама. 
-    Мамо, хто тобі сказав? 
-    Ніхто, але я відчуваю і доки не з’явилися плітки, хочу знати хто вона і мені потрібна твоя допомога, - змовницьки зашепотіла жінка, а я щось не відразу зрозуміла чим можу бути корисною.
-    Ти хочеш, щоб я за батьком слідкувала? – випалила я здогад. 
-    Так, не зовсім слідкувала, а просто пішла на один закритий захід. Там всі члени клуба зберігають конфіденційність і тому я думаю, що він прийде туди разом з нею. Як ти розумієш я туди піти сама не можу. 
-    Але як мені туди потрапити, якщо там все так конфіденційно?
-    За це не хвилюйся, запрошення я дістану, але тобі потрібно буде знайти пару, бо сама туди ти не підеш. 
-    Мамо, у що ти мене вплутуєш, - закотила я очі, бо щось мені не дуже подобалася вся ця афера зі слідкуванням. 
-    То ти погоджуєшся? – з такою надією в очах запитала мама, що я просто не могла відмовити. 
-    Так.
-     Алінко, дякую тобі, - мама аж світилася. - До речі, донечко, ти так і не познайомила нас зі своїми друзями.
-    Пробач, не знаю чи вийде, зараз у всіх багато роботи. 
-    Жаль, - протягнула жінка і подивилася кудись повз мене. – Дивись, хто там, наш знайомий. 
Я різко обернулася і ледве свідомість не втратила. За столик біля вікна сідав Роман Миколайович. Це ж потрібно було, щоб він прийшов саме в це ресторан з усіх у велетенському Києві. Доки я була під враженням, мама помахала чоловіку рукою. Він також нас помітив і відразу рушив до нашого столику. Я аж похолола і вже хотіла рятуватися втечею, але Олена Олегівна мене зупинила.
-    Аліно, ти куди зібралася? Це некрасиво не привітатися зі знайомим і до того ж він твій роботодавець. 
Я скривилася, завмерла і впечаталася в стільчик. Лише чоловіка тут не вистачало. Роман Миколайович тим часом наблизився до нас і посміхнувся своєю чарівною посмішкою. 
-    Олено Олегівно, радий вас бачити і вас також, Аліно.
Мама засяяла, знала б вона хто мене викрав, то не посміхалася так цьому божевільному. Як взагалі цьому чоловікові дозволила совість з’явитися переді мною після всього, що він наробив. Проте схоже, що совісті в нього взагалі не було, натомість грала лукава посмішка і хитрий погляд. Як уявлю, що могла і досі бути закритою в його будинку, то аж в холод кидає. Він би мене обіймав і цілував… Брр… 
Олена Олегівна вже радісно вітала чоловіка, а коли я промовчала, то штовхнула мене під столом ногою і так красномовно глянула, що я не мала іншого вибору, як теж сказати, що рада бачити Романа Миколайовича, що було на справді відкритою брехнею. Потрібно буде якось розповісти мамі, хто насправді цей чоловік і що він зробив, а то не вистачало ще, щоб вона мене за нього сватала. На вечірці жінка вже робила подібні спроби і вони мені зовсім не подобалися. Роман Миколайович сів за наш столик, а я підхопилася з місця. Сидіти з ним за одним столом і підтримувати дружню і ввічливу розмову було вище моїх сил. Та й до того я і так засиділася, бо ж потрібно до зустрічі з Андрієм готувати. Шансу її уникнути у мене не було та й і я, якщо прислухатися до себе, також бажала побачити знову чоловіка. 
-    Прошу мене пробачити, але вже змушена іти, - сказала я.
-    Так швидко, - засмутився Роман Миколайович і мама його підтримала: 
-    Справді, Алінко, залишися ще ненадовго.
Проте я була непохитна:
-    З радістю, - збрехала я і додала: - Маю важливі справи. До побачення Романе Миколайовичу, бувай мамо.
І так швидко ретирувалася, наче від вогню втікала. Не хотіла я там знаходитися, та й і маму залишати з Романом Миколайовичем небезпечно, раптом він її ще більше зачарує своїми манерами і гаманцем і вона реально подумає, що він для мене найкраща партія, про яку всі дівчата мріють. Я ж до такої категорії не відносилася. Бо вважала, що шлюб потрібно будувати на коханні, а не на грошах. Жаль лише, що мої батьки завжди вважали інакше і оцінювали людину лише за її гаманцем.