26

Аліна 
Минув тиждень, а наче пройшло лише кілька днів. Все таки час рухається з надзвичайною швидкістю. Ось так не встигнеш оком моргнути, а життя вже позаду. За такий короткий час Ліза вже переїхала на квартиру до Ігоря. Я не думала, що у них все так швидко буде розвиватися. Сьогодні вони запланували вечірку і до неї я зараз і готуюся. Мої садни на колінах майже зажили і якщо одягнути темні колготки, то вони взагалі непомітні. Одягнутися я вирішила просто і зручно. 
Цікаво хто ще буде, окрім мене і Андрія, певно Антон, адже він також входить в коло друзів. Хоч і чоловік заявляв, що більше ніколи в житті не хоче мати справу з нашою компанією, я йому не вірила, бо ж видно було неозброєним оком, що він лукавив і просто був злий, що Ігор, Ліза і Андрій постійно сперечалися. Проте в цілому, я думаю, що він радий перспективі знову зібратися всім разом і весело провести час. 
Андрій обіцяв заїхати за мною о шостій. Він до речі цілий тиждень забирав мене з роботи і привозив додому, як і обіцяв. Романа Миколайовича я ще ні разу не бачила, він певне вирішив не потрапляти мені на очі до завершення контракту, можливо його мучила совість за те, що зі мною зробив.
Оновивши макіяж, я стала чекати Андрія, який вже ось-ось мав під’їхати. Нарешті Андрій з’явився і ми досить швидко доїхали до квартири Ігоря. Вона звісно не була шикарною, але і вбогою її назвати також не можна було. Помітно, що ремонт робився давно, але це не заважало Лізі і Ігорю щасливо в ній жити. В кімнаті, коли ми ввійшли, вже сидів Антон і ще одна незнайома мені дівчина. 
-    Всім привіт.
-    Привіт, познайомтесь це Іра, моя хороша знайома, - представив Антон незнайомку. – Це мій друг Андрій і Аліна.
-    Аліно, як я рада побачити вас вживу, я дивлюся всі ваші відео і ваша найпалкіша фанатка, - підхопилася з місця Іра і потиснула мені руку.
-    Мені приємно.  І можна на ти. 
-    І так молодь, всі вже прийшли, тож чим займемося? – запитав Антон.
-     У нас є твістер, можна у нього зіграти, - запропонувала Ліза.
-    Супер, неси його мерщій. 
-    Я щось не пам’ятаю як у цю гру грати, - зашарілась я. 
-    Ти серйозно? – здивувався Андрій. – Якщо коротко, то ведучий буде називати частину тіла і колір, на який її потрібно поставити. Якщо учасник падає, то він вибуває з гри, виграє той, хто залишається стояти. 
-    Дякую. 
-    Ну, що починаємо. Ведучими будемо ми з Лізою, - сказав Ігор. 
Іра з Антоном досить швидко програли і залишилися лише я з Андрієм. 
Ліза з Ігорем постійно повторяли команди: ліва рука синій, права рука червоний, ліва нога зелений і так далі. Я так захопилася грою, що навіть не відразу помітила, що Андрій стоїть у мене за спиною максимально близько. Його гарячий подих обпалював мою шию, забрати якийсь міліметр між нами, і я доторкнулася б спиною до грудей чоловіка. Він був так близько, настільки близько, що у мене здається голова йшла обертом від запаху його парфуму. Я сильніше напружила всі м’язи, а руки і ноги майже впечатала в підлогу. 
 ⁃ Права рука червоний, Андрію. 
Чоловік слухняно забрав руку з жовтого кола і, коли переставляв на червоне, наче чисто випадково провів долонею по моїй частині спини і руці. У мене мурашки побігли по всьому тілу. Чому такий невинний рух викликає в мені стільки емоцій. 
 ⁃ Аліно, права нога синій. 
Ні, тільки не це, мене повністю влаштовувало відчувати Андрія лише спиною, але тепер мені потрібно повернутися на 160 градусів і тепер я майже зіткнулася з чоловіком носом. Він дивився на мене своїми чорними очима, а моє серце колотило, наче скажене. Нас розділяло кілька міліметрів, але навіть ця відстань здавалася надто великою, хотілось скоротити її до нуля. Так, стоп! Щось мені в голову почали лізти, якісь не ті думки, яке скоротити дистанцію, у нас ж навіть нормального побачення не було. 
Так би стояти вічність і дивитися в його очі, які зводять з розуму, заплутують останні адекватні думки. Все, потрібно закінчувати цю гру і з цією думкою я хотіла встати і признати поразку, як раптом чоловік також, певне хотів здатися і ми одночасно зіткнулися лобами, від поштовху я впала на спину, а чоловік навалився зверху. Точно спеціально, щось не вірю я у випадковість і такий збіг обставин. 
О, Боже, це фіаско, я навіть програти як нормальна людина не можу. От хотіла скоротити дистанцію до нуля, молодець, скоротила. 
На мить ми навіть забули, що у кімнаті не одні, здається забули про все на світі. Протверезило мене легке покашлювання друзів. 
 ⁃ Може ти встанеш з мене? - невдоволено запитала я і спробувала зіштовхнути чоловіка з себе. 
 ⁃ Аліно, це така гра і тут можливі такі конфузи, - сказав Андрій, коли піднявся на ноги і простягнув мені руку допомоги. 
 ⁃ Дякую, я сама. 
 ⁃ Як хочеш, моя справа лише запропонувати, а твоя..., - підняв долоні догори чоловік.  
 ⁃ Відмовитися, - договорила я і також піднялася на ноги, поправляючи сукню. 
 ⁃ Бачу гра вам сподобалася, - підвів висновки Антон, а я лише зло на нього глянула, зате журналіст підтримав друга: 
 ⁃ Дуже сподобалася, може ще раз зіграємо?
Ця пропозиція була відхилена, бо кур’єр доставив піцу, і ми всі дружно на неї накинулися. 
 ⁃ Щось мені нудно, - скривив носа Антон. - Ні тобі гучної музики, ні п’яних танців і співів, зовсім невесело. Давайте може до клубу рвонемо? - запропонував чоловік. 
 ⁃ Ні, у мене взагалі тепер фобія клубів, - сказала я. 
 ⁃ Ну а ви, Ігорю, Лізо? 
 ⁃ Ми також не хочемо. 
 ⁃ Ай, нудні ви, - махнув рукою Антон. 
 ⁃ Якщо тобі з нами не подобається, то можеш іти, - прошипів Ігор. - А нам і тут добре. 
 ⁃ З радістю піду, - раптом сказав Антон. - Іро, ти зі мною? 
 ⁃ Звісно, Антончику, - промуркотіла дівчина, і щось мені підказувало, що вона була для нього не просто знайомою.
Ми попрощалися з ними і повернулись до кімнати. Ігор ввімкнув музику, а ми прибрали стільчики і влаштували своєрідний танцмайданчик. 
Від душі натанцювавшись, я сіла на диван і перевела подих. Танцювати я завжди любила, під час танцю відчувається це прекрасне відчуття свободи, наче у тебе разом з музикою виростають крила і ти стаєш вільним від усього і усіх. 
Ігор пішов на перекур, і Андрій доєднався до нього, хоч наскільки я знала чоловік не палив. За що йому великий плюсик, бо я терпіти не можу цей сигаретний запах. Ліза тим часом зробила музику тихіше і сіла біля мене на дивані. 
 ⁃ Під час гри між вами так іскрило, що ми всі думали, що ви нас осліпите. 
 ⁃ Та нічого подібного, - віднікувалася я, хоч і розуміла, що подруга права і це неможливо ніяк заперечити. 
 ⁃ Аліно, кого ти обманюєш, ти закохана в нього по самі вуха, хоч і намагаєшся все ще будувати між вами стіни. 
 ⁃ Але в нас навіть побачення ще не було, - навела аргумент я.
⁃ Кому потрібні ті умовності, просто зустрічайтеся і насолоджуйтесь життям, не розумію для чого все так ускладнювати. А романтичні побачення, то вони ще будуть, що навіть встигнуть тобі набриднути. 
Я з Лізою так захопилися розмовою, що навіть не помітили як повернулися чоловіки і тепер прислухалися до нашої розмови. 
 ⁃ Про що ви тут шепчетеся? Чи точніше про кого? - хитро зіщулив очі Ігор і сліпуче посміхнувся. 
 ⁃ Звісно, що про вас, - підіграла йому Ліза і, наблизившись до нього, чмокнула в щоку. 
Я дивилися на них і все думала, які вони все таки милі і просто ідеальна пара. Не те що в мене, постійний статус: все складно. Чи можливо подруга права, і я сама все і ускладнюю, а потрібно просто жити і брати все по максимуму. 
 ⁃  Пропоную, трохи змінити обстановку і розповісти по одній веселі історії із дитинства чи студентських років, - запропонувала Єлизавета і всі її підтримали. 
Почала звісно розповідати Ліза, а я задумалася. Про що говорити буду я, адже ні однієї цікавої і веселої історії не могла пригадати. Вони наче спеціально вивітрилися з моєї пам’яті. Дитинство в мене було зовсім невеселим, батьки постійно були зайняті і намагалися компенсувати відсутність своєї уваги дорогими подарунками чи путівками в літні табори. Вони і досі не зрозуміли, що мені не потрібні були всі ті подарунки, і що кожного року в листі до Діда Мороза я просила зовсім не їх, а лише про одне: щоб ми хоч день прожили як сім’я і провели час разом, наприклад, у парку, катаючись на атракціонах і з’їдаючи солодку вату і морозиво, чи пішли всі разом на каток, чи у кафе, чи навіть не важливо куди, лише б вони були поруч і дарували мені хоч краплю батьківської уваги і любові. Я була б тоді найщасливішою дитиною у світі. 
Я так захопилася власними думками, що навіть не чула, що розповідала Ліза, а коли почала слухати, то дівчина вже була десь на середині розповіді. 
 ⁃ І ось я їй говорю, що нас з цим котом точно висилять, як дізнаються, що ми поселили його в кімнаті. А сусідка все мене заспокоювала, що все буде нормально, як прийде перевірка, то ми його заховаємо десь. Якось вона мене вмовила все ж того кота залишити. Жив у нас він десь з тиждень, і ось у п’ятницю, написали у чат, що сьогодні комендант буде кімнати перевіряти. А комендант у нас була жіночка така сердита, взагалі жартів не сприймала. Ну ми і перелякалися, почали думати, куди кота заховати. Вирішили його у шафі закрити, вікно навстіж відчинили, щоб кімната провітрилася. От Надія Петрівна зайшла до нашої кімнати, подивилася, що у нас порядок і хотіла вже йти, як раптом наш горе-кіт, як занявчить в шафі. Я відчула як холодний піт по спині біжить, перелякалася жах просто. Надія Петрівна відразу така: хто там у вас? Ми такі: ніхто, то смс прийшов. Звісно, що вона у цю казку не повірила і відчинила дверцята. Кіт як стрибне на неї, бідна комендант як почне чхати. Виявляється в неї ще й алергія на шерсть. Як вона смішно намагалася скинути з себе бідну тваринку, а котик напевно ще більше перелякався за саму Надію Петрівну, бо зістрибнув із жінки і забився у куток шафи. Ми тоді пояснювальні писали і отримали попередження, що якщо ще хоч один інцидент трапиться, то нас висилять. 
 ⁃ Веселе у вас життя було у гуртожитку, - розсміявся Андрій. – Я також веселу історію зі студентських років пам’ятаю. Я тоді на четвертому курсі навчався і проходив практику у одній газеті. Нам дали завдання взяти інтерв’ю у однієї жіночки, яка жила у квартирі із двадцятьма котами. Сусіди постійно на неї скаржилися, тому ми брали і в них інтерв’ю. От приходимо ми до неї в квартиру, а там такий безлад і жахливий запах. Ви б бачили як ми там мучилися, коли з нею розмовляли, думали що очі з орбіт повилазять від таких різких ароматів. Одного з журналістів, що також з нами був, взагалі знудило. Тоді я вперше задумався чи взагалі моє це ходити і брати в людей інтерв’ю. 
Хоч Андрій і сказав, що історія весела, але щось ніхто з нас так і не засміявся, лише Ігор скуто посміхнувся. Вечір підходив до кінця. Я з Ігорем так і нічого не розповідали, та і нас і не змушували. Годинник наближав свою стрілку до одинадцятої і я почала вже збиратися додому, а Андрій зголосився мене провести. По дорозі, чомусь задумалася про ту жінку з котами. Вона певно така самотня, що вирішила оточити себе пухнастими друзями. Це і справді дуже страшно, коли залишаєшся одним і нікому, окрім котиків, непотрібним. 
-    Про що задумалася? – запитав Андрій, бо певно помітив, що я поглинута думками. 
-    Та так. Ні про що, - відмахнулася я. 
Ми вийшли з автомобіля і я, подякувавши чоловіку, попрощалася з ним і рушила до квартири. Завтра буде ще один день і ще один вихідний, і я нарешті зможу відпочити на одинці зі своїми думками.