24

Аліна 
Прокинула я вже наступного дня з жахливим відчуттям спраги. Температура здається спала, а от головний біль залишився та ще і нежить доєднався з біллю в горлі. 
-    Просто супер, - не втрималася від сарказму. 
Взула тапки і пішла на кухню у пошуках якоїсь води. Відчинила двері і завмерла, бо за столом сидів Андрій і щось весело розповідав Лізі. Я кашлянула і ці двоє миттєво подивилися на мене. 
-    О, Аліно, ти вже прокинулась, - скрикнула дівчина. – Тобі стало сподіваюсь краще? 
-    Трохи, - пересохлими губами відповіла і налила собі склянку соку. – Андрію, а ти що тут робиш? 
-    Я…прийшов тебе провідати, то ж обіцяв. А тут Ліза сказала, що ти захворіла і я вирішив затриматися, доки ти не прокинишся. Я тобі фрукти приніс, - додав чоловік і вказав на стіл, на якому лежали апельсини і три великих соковитих яблука. 
Я не втрималась і взяла одне, найбільше. Його аромат був просто божественний, наче фрукт лише щойно зірвали з дерева. Ще з дитинства просто обожнюю яблука, навіть колись влаштовувала з батьком змагання, хто перший з’їсть. Звісно мама сварилася на нас, щоб ми не псували шлунок, але нам з татом було весело. 
-    Дякую, Андрію, - промуркотіла я, надкушуючи соковитий фрукт і насолоджуючись його неперевершеним смаком.
-    Хочеш я тебе поставлю на ноги за один день? – запитав журналіст і хитро примружив очі.
-    Ммм… цікаво… і як? 
-    Є багато різних способів, то що готова виконувати все, що я скажу? 
Ой, ця його хитра посмішка і бісики в очах не давали мені спокою, щось то він точно задумав. Кілька хвилин все зваживши, я надала перевагу відмовитися. 
-    Боягузка, - видав чоловік, а я повелася на цю його провокацію: 
-    Ніяка я не боягузка, давай лікуй мене, я готова, - з викликом сказала я. 
Андрій потер долоні і скомандував:
-    Зараз будеш полоскати горло.
Чоловік давав мені різні інструкції, і як їх слухняно виконувала, все було супер доки він не приготував свій особливий напій, який навіть мертвого підніме на ноги. Суміш була така: імбир у порошку, чорний і червоний перець, кардамон  змішане і додане в гаряче молоко. Молоко я взагалі не дуже любила і майже ніколи не пила у чистому вигляді, хіба що додавала у каву, а тут доведеться все це пити протягом дня. 
Я підозріло подивилася на мутнуватий напій, який простягнув мені Андрій. Хитра посмішка не сходила з його обличчя і саме це мене найбільше насторожувало. Зібравшись з духом, спробувала на смак і відразу закашлялася. Гостра і терпка суміш обпекла язика. Кілька хвилин я намагалася вгамувати сльози, які виступили з очей.
-    Ти що вбити мене вирішив, щоб не мучилася від застуди, - з сарказмом процідила я крізь зуби.
-    Дуже гостро? – поцікавився хлопець.
-    Дуже – це не те слово, яке я маю примінити.
-    Можливо я не ту пропорцію використав, - потер перенісся чоловік.
-    Ти… ти знущаєшся? Так? – не могла втриматися я. 
-    Зачекай хвилинку, я все перероблю. 
Андрій кинувся на кухню і вже через кілька хвилин повернувся з новою порцією вбивчої рідини. Вона виглядала краще, ніж минулого разу, але все одно не вселяла довіру. Я, маючи вже не надто приємний досвід вживання цієї сумнівної суміші, не поспішала куштувати її на смак.
-    Я цього пити не буду, - коротко сказала я і відсунула від себе склянку. 
-    Та чого ти? Не бійся, на цей раз все нормально. Чи злякалась? – знову тиснув чоловік на слабо. 
Одного разу я вже повелася на це, але не цього, досить вже з мене цих експериментів. Взагалі я щось сумнівалася в лікувальних властивостях цього напою. Звісно я люблю досить гострі страви, але ця була навіть для мене занадто. Вона ж могла обпекти всі нутрощі і взагалі було таке відчуття, що вогонь п’єш. 
-    Ні, - твердо стояла я на своєму. – Я краще звичайними таблетками вилікуюся, так надійніше для мого здоров’я буде. 
-    Аліно, на цей раз і справді все нормально, я сам спробував і як бачиш досі живий і здоровий, - переконував мене журналіст і я здалася. 
Зробила маленький ковточок і зрозуміла, що на цей раз напій хоч і гострий, але не обпікає горло, а навпаки приємно зігріває. Переконавшись, що ця суміш не має ефекту вогню почала повільно пити, смакуючи її пряним смаком. 
-    Ну як? Сподобалося? – поцікавився Андрій і примружився, очікуючи похвалу на свою адресу за неперевершені кулінарні здібності.  
-    Признаю, що на цей раз вийшло дуже смачно, - похвалила чоловіка. 
-    От бачиш, а говорила, що це якийсь сумнівний напій, - вдав ображеного. 
От же хитрий лис, хоче напевно, щоб я визнала, що була не права. 
-    Чекай, я не казала, що напій сумнівний, - заперечила я. – Я лише вагалася чи буду жива і здорова після його вживання. 
-    Ой, все! Не виправдовуйся. 
Я хотіла ще щось сказати в свій захист, але чоловік мені не дав.
-    Я тепер потрібно закутатися в ковдру і полежати кілька годин, а в ідеалі поспати. 
-    Слухаюсь, пане лікарю.
Як не дивно, але через кілька годин я почувала себе і справді краще. Головна біль зникла та і тіло перестало ломити. Якщо завтра буду почувати себе краще, то потрібно поїхати на роботу і відзняти відео подяку своїм підписникам за проявлену активність в моїх пошуках. Цікаво Андрій ще досі тут чи пішов додому. Обережно встала з ліжка і, добре закутавшись в ковдру, пішла на кухню. У квартирі нікого не було. На столі лежала записка, яку я проглянула очима: Вибач, не дочекався, коли ти прокинешся. Термінові справи на роботі. Виздоровлюй.
З Андрієм все зрозуміло, а от куди знову пропала Ліза було цікаво. Не встигла про це подумати, як дівчина повернулася додому з надто загадковим виглядом. Я б навіть сказала, що усмішка була до вух. Так, потрібно її про все розпитати, бо ж мене цікавість з’їсть. 
-    Лізо, - покликала дівчину. 
Вона спочатку стрепенулася,  а тоді обернулася і закліпала очима. Напевно не очікувала мене побачити. 
-    О, Аліно, ти вже прокинулася. Як себе почуваєш? Лікування Андрія допомогло? 
-    Прекрасно себе почуваю і готова вислухати твою розповідь. 
-    Яку…розповідь? – невпевнено перепитала Єлизавета. 
-    Лізо, мені ж цікаво знати, куди ти постійно зникаєш і при цьому мені нічого не кажеш, так що розповідай. Ти ж з Ігорем зустрічаєшся, так? 
-    Так, - почервоніла дівчина і опустила очі до низу. 
-    Чекаю деталей, що і до чого.
-    Ходімо, розповім.
Я знову закуталася в ковдру в себе на ліжку, а Ліза примостилася біля мене на краєчку. Кілька хвилин помовчала, наче збираючись з думками, а тоді почала. 
-    Я познайомилася з Ігорем, коли він прийшов сюди в той ранок, коли ти пропала. Він спочатку прийняв мене за крадійку, але я йому все пояснила і він повірив. Потім прийшов Андрій з таким красивим букетом квітів. Потім ми почали твої пошуки. Ми з Ігорем дуже тісно почали спілкувати, він мене підтримував, захищав. Він такий хороший…, - розмріялася дівчина. – Потім, вже як ти знайшлася, ми ще кілька разів зустрічалися. Я… - зам’ялася Єлизавета.
-    Ти закохалася, Лізо, - допомогла дівчині з висновками я.
-    Так.
-    Я дуже за вас рада, я також люблю Ігоря, але лише як друга і не більше, та і думаю він мене також. Він гідний такої дівчини як ти. 
-    Дякую, Аліно, за все. Якби не ти, то я б не знаю, що робила. Ти врятувала мене та ще й завдяки тобі я зустріла Ігоря. Уявляєш, виявляється він з сусіднього села і ми стільки років жили всього за кілька кілометрів одне від одного і навіть ні разу не зустрілися, а тут у місті-мільйоннику доля звела нас. Хіба це не дивно?  
-    Доля завжди дивує нас і влаштовує такі зустрічі, які ми навіть уявити не можемо, вони просто не вкладаються в голові. 
-    Ну, а тепер ти розповідай, - потребувала Ліза.
-    Що?... – не зрозуміла я.
-    Як що? Що у вас там з Андрієм? Точніше, що з Андрієм я точно знаю, але ти поки що для мене загадка.
-    Не знаю, він мені здається подобається, але…, - договорити я не встигла, бо подруга скрикнула: 
-    Я знала, я здогадалася. 
-    Лізо, я правда не знаю, що відчуваю, це важко назвати коханням, швидше якесь захоплення, я почуваюсь добре і затишно поряд з ним, мені подобається, коли він хитро примружує очі чи поправляє волосся…, - почала перераховувати я.
-    Подруго, це і є закохатися, просто ти не хочеш навіть собі у цьому зізнаватися. Ти одного разу вже обпіклася і тепер боїшся знову наступити на ті ж граблі, але Андрій надійний хлопець і тобі з ним буде добре, лише впусти його в своє серце і розслабся. 
-    Дякую, Лізо, я подумаю. 
-    Подумай. Тобі щось приготувати поїсти? 
-    Так, зроби, будь ласка, свої фірмові бутерброди, просто обожнюю їх. 
-    То ти просто голодною була, тому то вони і здалися тобі такими смачними, - розсміялася Ліза.
-    Нічого подібного, і зроби, будь ласка, фруктовий чай. 
Коли Єлизавета пішла готувати, я задумалася над її словами. А раптом дівчина і справді права. Що якщо я просто знову боюся обпектися, тому-то і будую ці стіни навколо себе, не впускаючи нікого за ці межі. Все одно я повинна Андрію побачення і вже тоді зможу точно визначити і сказати, що відчуваю і наскільки ці почуття сильні. Ліза повернула з кухні, і ми з апетитом накинулася на бутерброди, запиваючи всю цю смакоту фруктовим чаєм. 
-    Ти не втомилася? – запитала дівчина, пережовуючи черговий шматок бутерброду. 
-    Ні.
-    Давай може фільм подивимося, - запропонувала Ліза, а я з радістю погодилася. 
Сто років вже нічого не дивилася, постійно була заклопотаною роботою, а ввечері хотілося лише одного: просто виспатися. 
-    Що подивимося? Пропоную якусь сопливу мелодраму, якраз такий настрій зараз, романтичний.
-    Давай «До зустрічі з тобою», говорять дуже цікавий фільм. 
Ліза швидко принесла ноутбук і приєднала його до плазми. Фільм почався, а мені вже хотілося і плакати і сміятися. Емілія Кларк просто неймовірна та і Сем Клафлін був просто… епітетів не можу підібрати. Я зазвичай не закохуюся в акторів, але він був точно винятком. Під кінець фільму ми обидві були заплакані, і до душі вражені. Дуже емоційно сильний, всім хто не дивився раджу це зробити і ви не пошкодуєте. Ліза вже пішла у свою кімнату, а я все лежала і думала. Чому життя таке несправедливе, чому воно так жорстоке до тих, хто менше всього цього заслуговує. Таке складається враження, що коли людина сильна, то її потрібно добити аби вона нарешті здалася, ну або все витримала і вважала себе героєм і переможцем. 
На Київ почали опускатися сутінки. Як же все таки час швидко іде. От і немає ще одного дня. Годинник невпинно намотує кола, а нам лише залишається встигати за ним жити і брати від життя все можливе.