20

Аліна
Вмивши обличчя водою і привівши своє розтріпане волосся до ладу, я знову повернулася на диван і стала чекати, доки прийде Роман Миколайович, щоб розіграти перед ним справжню виставу. Я продумала все до найменших деталей, залишилося лише все це втілити на практиці. Чекати довго не довелося, бо вже через пів години біля дверей почувся шум і повороти ключа у замку. Я відразу скрутилася на дивані у позі калачика, перехопивши руками живіт. Яким великим було моє розчарування, коли у дверях з’явився зовсім не Роман Миколайович, а вчорашній велетень-охоронець, від вигляду якого, мене кидало у холод.  Проте від свого плану я відступати не збиралася, тому і далі продовжувала скиглити на дивані. Громило оглянув мене своїм злим і жахаючим поглядом, а тоді підняв за шкірку, як те кошеня. 
-    Досить комедію ламати, - гаркнув він мені на вухо, а я аж зіщулилась вся. – І не такі фокуси бачив у своєму житті. 
Упс… Мій план разом зі тріском моєї багатостраждальної сукні луснув. 
-    Бос говорив, щоб я твою шкірку не псував, поводився з тобою як з королевою, - криво посміхнувся чоловік. – А ви, баби, хіба заслужили такого до вас ставлення. Га? Всі ви однакові, особливо такі як ти зеленоокі відьми. 
Та вже  дістали всі обзивати мене відьмою. В моєму уявленні ці персонажі завжди негативні і страшні, які роблять лише зло людям, а що я поганого зробила кому. Правильно, нічого, тому і називати мене так також не треба. 
-    Колись правильно робили, що палили вас на вогнищах, вам саме в пеклі і місце, - далі філософствував охоронець і ще й голосно розреготався. 
Боже, за що у мене на дорозі зустрівся ще один божевільний та ще й до того він ненавидить жінок.  
-    Досить лежати на перинах, - знову заговорив охоронець і потягнув мене за руку до виходу. – Твоє місце в підвалі.
-    А що скаже Роман Миколайович? Він не розізлиться на вас за таке до мене ставлення? – пропищала я, чим лише викликала ще один приступ істеричного сміху в громила. 
-    Насмішила, нічого мені не буде, твій Роман Миколайович і сам мене боїться. 
Чоловік знову потягнув мене за собою і з силою штовхнув на тверду підлогу, наче я мішок з картоплею, а не жива людина. Опинившись на холодній підлозі, я гостро відчувала біль у нозі, яку підвернула, ще на сходах, коліна були щесані до крові, а рука, за яку мене тягнули, жахливо нила. Обнявши себе за коліна я сіла у кутку маленької кімнатки і голосно розплакалась. В голову почали лізти думки, а що раптом мене ніхто не врятує і я так і залишуся тут назавжди, в ролі іграшки, якою граються як кому захочеться. Було жахливо гірко на душі, а холод пробирав аж до кісток, тому аби хоч трохи зігрітися я ще більше зіщулилась, хоч говорять, що навпаки потрібно розслабитися. Проте це зробити ніяк не вдавало, особливо в такі нагнітаючій атмосфері. Ще хоч щось придумувати аби врятуватися я боялася, щоб не викликати ще більшого гніву охоронця на свою бідну голову. 
От мені завжди було цікаво, що відчувають люди, коли їх викрадають. Я відчувала лише страх за себе і своє життя, більше нічого. Я навіть ніколи подумати не могла, що мене хтось може викрасти, ось так просто, через якусь дрібницю. Не знаю скільки я ось так просиділа, але коли двері знову скрипнули і відчинилися, то я ще більше забилася в куток і заплющила очі.
Те що зі мною зараз станеться я бачити не хотіла.

Якщо книга вам подобається, то залишайте зірочки і коментарі, це додає мені наснаги і допомагає в творчості. Всім дякую, хто почав читати мою книгу, сподіваюся вона вам сподобається. 

Також бажаю вам залишатися здоровими в наш непростий час пандемії коронавіруса, як кажуть, температури вам 36, 6.