19

Андрій
Коли я дізнався, що Аліна пропала, то у мене все в середині просто обірвалося і ні про що адекватне думати не міг. В уяві постійно з’являлися різні жахливі сцени, хоч я і намагався переконати себе, що нічого, з того, що я уявив, дівчині не загрожує. Ми з Антоном до клубу їхали, як мені здалося, дуже довго, хоч насправді дорога не зайняла і пів години. Проте нічого нового під час опитування персоналу ми не дізналися. 
-    Слухай, Андрію, тут ж напевно є камери відео нагляду, - раптом сказав Антон, пропоную навідатися до охоронця і подивитися записи, може хоч так щось дізнаємося. 
Ідея і справді була чудова, чому сам до неї не додумався. Ми спустилися на нульовий поверх, де розташовувався кабінет охорони і постукали у двері. Нам відчинив огрядний чоловік і зло глянув, наче ми були якимись надоїдливими комашками. 
-    Доброго вечора, ми б хотіли подивитися запис камер за вчорашній вечір.
-    Мені заборонено показувати записи, - грубим голосом проричав охоронець і хотів уже захлопнути двері у нас перед носом.
-    Зачекайте, зрозумійте, що справа дуже важлива, пропала дівчина і нам терміново потрібно подивитися ці записи, - намагався переконати я. 
-    Нічим не можу допомогти, - відрізав чоловік і смикнув двері на себе. 
-    І що тепер будемо робити? – запитав я, коли охоронець все таки зачинився в кабінеті. 
-    Треба взятку пропонувати, іншого виходу нема. У тебе скільки грошей є? 
Я перевірив гаманець, і витягнув кілька купюр.
-    Думаю, нам вистачить, якщо у двох скинутися, - сказав Антон і ще раз постукав у двері.
Охоронець довго не відчиняв, а мій друг продовжував тарабанити у многостраждальні двері. Вони нарешті відчинилися і чоловік знову з’явився в отворі. 
-    Чого вам ще? – гаркнув він.
-    Ми з вами не з того почали, може вам ось цей наш аргумент більше сподобається, - солодко проспівав Антон і показав на гроші. 
-    Друга справа, - подобрів охоронець, ховаючи гроші у кишеню.- Проходьте.
-    Нам потрібні записи за вчорашній вечір і бажано з усіх камер, які у вас є. 
-    З усіх не вийде, бо вчора у нас одна зламалася, та що на задній двір виходить, і її тільки сьогодні полагодили. 
-    Це погано, нам саме вона і була найбільше потрібна. Покажіть нам хоч ті, що працювали.
Ми стали продивлятися камери, але поки що нічого цікавого не відбувалося. 
-    Ану, стоп, - скрикнув я. – Дивіться, Аліна кудись іде з якимось чоловіком. Куди веде цей вихід? 
-    На задній двір, - відповів охоронець. – Будете дивитися ще одну камеру, яка на балкон виходить. 
-    Давайте, може цього чоловіка там побачимо. 
Ми знову стали проглядати, як раптом мені дуже підозрілим здався один чоловік, якого я добре знав. Це був Роман Миколайович, роботодавець Аліни, колись я і на нього скандальну статтю написав. 
-    Ми подякували охоронцю і вийшли з кабінету. 
-    Мені здається, - сказав я Антону, що у всьому цьому замішаний якось Роман Миколайович, пам’ятаєш його?
-    Та як не запам’ятати, неприємний і скандальний тип, він тоді ледве нашу редакцію не розніс. 
-    І якщо це він викрав Аліну, то значить швидше за все тримає її вдома, - розмірковував вголос я.
-    З чого ти взяв, що саме він? – не розумів моєї впевненості друг. 
-    Не знаю, просто інтуїція підказує. 
-    Я все одно, не розумію для чого йому це, невже через викуп.
-    Та ні, він грошей не потребує, тут щось інше, але що я і досі не можу збагнути. 
-    Потрібно повертатися назад до квартири, може Ігор з Лізою дізналися якусь нову інформацію, а ми тут лише даремно час втрачаємо. 
Ігор з Лізою і справді мали вже купу інформації, люди поширювали на своїх сторінках інформацію про зникнення улюбленої блогерки, сотні небайдужих присилали відповіді, про те, де вони востаннє бачили дівчину. 
-    Ми перечитали вже не одну сотню повідомлень, але нас зацікавило лише одне, - повідомив всім нам Алінин менеджер. 
-    І що за повідомлення, давай без цих театральних пауз і інтриг, - розізлився я.
-    Один хлопець бачив, як якісь дівчині біля клубу зажали рот і ніс якоюсь марлею і насильно посадили в машину. 
-    І чому він нікому про це не розповів? 
-    А кому він міг розповісти? Він ж у нетверезому стані був, а може просто злякався за своє життя, - заступилась за юнака Ліза.
-    Та хоча б охоронцю, - не вгавав я. 
-    Все, заспокойтеся, ми тут зібрались не психологією займатись, а Аліну рятувати, - намагався вгамувати сварку Антон. 
-    Мені здається, що Аліну викрав Роман Миколайович, - твердо стояв на своєму я. 
-    Та ні, не може бути, я знаю Романа Миколайовича і не вірю в те, що він міг би так з Аліною вчинити. До того ж, вона йому подобалася, - вклинився в розмову Ігор.
-    Тобто подобалася? Як блогер? – надто різко запитав я.
-    Та ні, як дівчина звісно, - закотив очі менеджер.
-    Стоп, ви знову відходите від теми.
-    Та це ж і мотив, - просіяв я.
-    Який ще мотив? Навіщо викрадати дівчину, яка подобається? Це ж божевілля, - нарешті промовила Ліза. 
-    І ніяке не божевілля, вона йому відмовила, а він взяв і викрав її, - не вгавав я. 
-    Ти що романів начитався? Зовсім уже. 
-    Нічого я не начитався, а справу говорю.
-    Так. Стоп! Замовкли всі! – не витримав Антон, який мовчки слухав цю перепалку. 
Всі замовкли і подивилися на Антона. 
-    Ми не на Сорочинському ярмарку. Чого ви сваритися? Потрібно брати в розробку усі варіанти. І так, які версії ми маємо. Перша, це те що Аліну викрали з метою викупу, тоді з її батьками уже повинні були зв’язатися. Друга, це та, що викрав саме Роман Миколайович, і як я зрозумів із ваших сперечань, з романтичних мотивів. Третьої у нас поки що немає. Ігорю, ти найкраще знаєш Аліну, скажи, у неї були якісь вороги, які б їй погрожували? 
-    Я не знаю, здається ні, всі її любили. 
-    У всіх є вороги, - промовила Ліза. 
-    Не починайте знову сварки. Говорю лише я. 
Раптом у Ігоря задзвонив телефон і хлопець миттю підняв слухавку: «Доброго вечора, Олександре Петровичу. Ми не знаємо самі, не хвилюйтеся ми її знайдемо, так все буде добре. Скажіть, вам хтось телефонував з вимогою викупу?».
-    Ну що там? – хором запитали ми. 
-    Батьку Аліни ніхто не телефонував, тому залишається лише одна версія…
-    Роман Миколайович, - знову хором сказали.
-    Саме так. 
-    І що будемо робити? – запитала Ліза. 
-    Сьогодні вже нічого, давайте роз’їдемося по домам, а завтра знову зберемося і обговоримо подальший план дій. Я залишуся тут з Лізою, щоб їй не було так страшно, - сказав Ігор і всі з ним погодилися.