16

Я розплющую важкі повіки і не можу зрозуміти де знаходжуся. Навколо темно, сиро і жахливо холодно. Цікаво, куди вчора я могла податися у не зовсім тверезому стані. Намагаюся піднятися на ноги, але відразу коліно прострілює жахливий біль, та ще й голова просто розколюється. Лише тепер розумію, що руки зв’язані міцною мотузкою, а зап’ястя затерплі і жахливо ниють.
-    Прекрасно, - зло, в перемішку з сарказмом, сплюнула я. – Невже мене викрали? 
Не встигла відповісти, як почула звук скрипу дверей і важкі чоловічі кроки. 
«Все, почалось», - подумала і зажмурила очі. 
Кроки швидко наближалися і мене окутав запах дешевих парфумів. 
-    Вставай, - голосно і грубим баритоном прозвучало в мене над вухом.
-    Може, хоч руки розв’яжете? – тихенько пискнула і кинула короткий погляд на чоловіка. 
Він був кремезним, десь під два метри росту і з великим шрамом на пів щоки. Незнайомець різким рухом обернув мене до себе спиною і розв’язав мотузку. Я полегшено видихнула і потерла затерплі і холодні зап’ястя. 
-    Тільки без дурощів, - попередив чоловік і, вхопивши за лікоть, одним рухом поставив на ноги. – Давай, іди. 
Я, накульгуючи, попленталась за викрадачем. Нога жахливо боліла, але покірно крокувала поряд, щось не дуже хотілось злити цього громила. Так багато питань вертілося в голові і залишалися без відповіді. Розуміла, що викрадач точно не він, цей просто пішак, який виконує всю брудну роботу. Викрадач або божевільний або дуже впливова людина, бо викрадати відому блогерку та ще дочку власника мережі супермаркетів просто нерозумно і небезпечно. Коридором ми йшли досить довго і нарешті вийшли до східців, які вели нагору. Піднімалася я з великими зусиллями, тому, що коліно немилосердно нило. Нарешті мої муки були завершені, і ми ввійшли до якоїсь кімнати, до речі, обставленою зі смаком. 
-    Не стій, - буркнув охоронець і штовхнув у спину. – Іди прийми душ і переодягнися. 
Я покірно виконала наказ і попленталась до ванної. Глянула на себе в дзеркало і аж сахнулась. Темні кола під очима, довге темно-русе волосся сплуталося і висіло брудними пасмами, а прекрасні яскраво-зелені очі, наче втратили весь свій блиск. Хвилин двадцять стояла під гарячим струменем води, щедро намащуючи себе гелем для душу. Коли нарешті з водними процедурами було завершено, вийшла з ванної і оглянулась кімнатою в пошуках хоч якогось одягу. На дивані лежала маленька чорна сукня, яку я одразу одягла, але от проблема була із блискавкою на спині, яка ніяк не хотіла застібатися, хоч як я не намагалась. 
-    Допомогти? – почула я милозвучний голос і різко обернулась. 
На мить навіть дар мови втратила. Не можу повірити, невже це він?
-    Ти…? Тобто ви…? - швидко виправилася я. 
-    Та можеш на ти, я не проти, - веселим голосом дозволив чоловік.
-    Зате я проти, - заперечила я. 
Сяк-так змогла справитися з блискавкою сама, бо надто не хотіла, щоб він до мене доторкався. Не можу повірити, що мене викрав саме Роман Миколайович, він ж здавався мені адекватною людиною. Хоча багато психів, на перший погляд, здаються нормальними. Я лише не розумію одну річ, для чого йому все це потрібно, він ж прекрасно розуміє, що це кримінальна стаття: викрадення людини загрожує обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк. Навіщо йому ці проблеми із законом? 
-    Що ви від мене хочете? – різко запитала я.
-    Тебе, - швидко відповів чоловік і подивився на мене таким поглядом, що у мене мурашки по тілу пішли. 
-    Мене знайдуть, - намагалася налякати Романа Миколайовича, але схоже лише розсмішила, бо чоловік зайшовся хриплуватим істеричним сміхом. 
Роман Миколайович почав повільно наступати, а я крок за кроком відступати, це дійство нагадувало справжнє полювання, коли заляканого звіра заганяють у глухий кут, а потім… Ні, краще не буду думати про це. Я зробила останній крок і вперлася спиною в стіну, все, далі тікати нікуди. Я з жахом оглянулась навколо у пошуках порятунку, але його не було, а от чоловік, який от-от притисне мене до стіни був, і загрожуюче усміхнувся, і все наступав, розуміючи, що мишка,  тобто я, вже нікуди зникнути не зможу. 
- Твої смарагдові очі зводять мене з розуму. Ти справжня відьма, - шептав чоловік в міліметрі від мого вуха, а його теплий подих опалював мене, наче кропива, голе тіло. 
Хах, з відьмою мене ще не порівнювали. Не найкращий комплімент для дівчини, я вам так скажу, але схоже Роман Миколайович цього не розумів.
- Ти звела мене з розуму, щойно тебе побачив, якби ти мене вчора так жорстоко не проігнорувала, то можливо я б ніколи не наважився на такий відчайдушний крок, але ти сама винна, що я викрав тебе. Сказала, що важливі справи, а сама в клубі запалювала танцпол. Я не терплю, коли зі мною так вчиняють. 
Боже, та він якийсь маніяк, звинувачує мене в тому, що хворий на голову.  Чому мені так щастить на божевільних, просто якийсь магніт для них.  Може стукнути його чимось і спробувати врятуватися, але в голові відразу з'явився образ велетенського охоронця, кого-кого, а його я точно не зможу відключити, бо ж навіть не дотягнуся до його голови. Тому покірно продовжувала стояти, наче статуя і слухати монологи.  Роман Миколайович перестав шепотіти і перейшов до дій, а я швидко зігнула ногу і вдарила його нижче поясу. Чоловік завив, наче ранений звір, і зігнувся навпіл. Я, скориставшись складеною ситуацією, відскочила подалі від маніяка і засміялась дзвінким голосом.
-    Відьма, - прошипів Роман Миколайович, але більше зачіпати мене не став, лише пригрозив перед тим як вийти. – Ти ще сама до мене приповзеш. 
Спішу аж падаю, подумала я і полегшено видихнула, коли залишилася сама. Потрібно було обдумати все що сталося і знайти вихід аби врятуватися. 

Якщо книга вам подобається, то залишайте зірочки і коментарі, це додає мені наснаги і допомагає в творчості. Всім дякую, хто почав читати мою книгу, сподіваюся вона вам сподобається.