15

Аліна
Після інтерв’ю додому я зовсім не хотіла, тому вирішила трохи прогулятися торговим центром і оновити гардероб. Давненько я нічого не купувала, востаннє, ще тоді, коли обирала сукню для вечора у батька. Зайшовши у кілька магазинів і перемірявши купу вбрання, я все ж обрала кілька суконь і високі чобітки на середньому каблучку. Настрій відразу покращився, все таки шопінг лікує. Вирішила ще зазирнути у відділ косметики і там випадково зустріла людину, яку намагалася стерти зі своєї пам’яті назавжди. Ліда також мене помітила і фальшиво посміхнулася. Я хотіла втекти від неї чим швидше, але дівчина, за якусь мить опинилася вже біля мене.
-    Алінко, яка зустріч! Давно тебе не бачила, - солодко щебетала колишня подруга невинно кліпаючи віями. 
Як вона мене дратує, як взагалі могла колись з нею дружити і ділитися найбільшими секретами. З Лідою я товаришувала ще з університету і вважала найкращою подругою, яка ніколи не зрадить. Проте я дуже помилялася, коли так про неї думала, бо щойно у мене з’явився хлопець, то він сподобався також і Ліді, з якою у нас були однакові смаки, та ще й як виявилося на хлопців теж. Хоча сама дівчина запевняла мене, що їй байдуже до Руслана. І ось одного разу я мала поїхати на кілька днів за місто. Зі справами впоралася набагато швидше і вирішила повернути раніше, щоб зробити своєму коханому сюрприз, але вийшло зовсім навпаки і сюрприз зробили мені та ще й не надто приємний. Руслан зрадив мені з найкращою подругою, що може бути гірше цього. З того часу я уникаю чоловіків і подруг. 
-    Ти стала такою красивою, - далі підлещувалася Ліда, а мене це починало злити.
Чого їй від мене треба? Можливо Руслан їй також зрадив і тепер вона напрошується у подруги по нещастю, спішу тебе розчарувати Лідочко, що хотіла те і отримала, чи думала, що чоловік з тобою назавжди залишиться. Такі як він не міняються. 
-    Про що ти говориш, минуло всього близько двох місяців, - невдоволено буркнула я. 
-    Знаєш, у нас скоро з Русланом весілля, от думаю чи надсилати тобі запрошення, - з ядовитими нотками повідомила дівчина і переможно глянула на мене. 
А що я? Я відчула як щось холодне і слизьке сковзнуло по серцю і зжало його до болю. Що я тоді відчувала? Не знаю, а що може відчувати людина, у якої вкрали мрію? Пустоту, злість, розчарування, біль? Я прислухалася до себе і відчула лише роздратування і притуплену біль, яка хоч і заважає жити, але лікування не потребує. Ліда хотіла показати мені, що краща за мене, бо змогла затягнути мого хлопця, точніше колишнього хлопця, не тільки у ліжко, а ще й під вінець, а в мене, такої невдахи, нічого не вийшло. Ну нехай і тішиться своїм Русланчиком, він мені не потрібний. Щось мені слабо вірилося, що вони реально одружуються, можливо колишня подруга так просто сказала про весілля, щоб мене позлити. 
-    Вітаю вас, бажаю щастя, - байдуже сказала я і хотіла вже іти, як раптом Ліда промовила: 
-    От бачиш, я зробила більше за два місяці, ніж ти за рік.
Я промовчала. Тепер зрозуміло, для чого вона мені хвалилася своїм одруженням, щоб показати, що краща, розумніша і хитріша за мене, і це я була її сірою тінню, а не навпаки, коли ми ще дружили. Ну і нехай тішиться, вона виграла одну битву, а я виграю війну. 
-    Мені тебе жаль, - на прощання сказала я і пішла геть. 
Навіть не розчула, як Ліда крикнула мені вслід: 
-    А мені жалко тебе, невдахо.
Весь хороший настрій від покупок розвіявся і тепер негативні емоції знову брали верх. Вже коли їхала додому, щоб готуватися до зустрічі з Романом Миколайовичем, вирішила заїхати ще у кафе, те що біля моєї роботи. Коли таксист вже завертав за поворот, на дорогу раптово вибігла дівчина і ледве не потрапила під колеса. Чоловік дивом зміг звернути в сторону і не збити її. 
-    Куди преш, дурепо? - вилаявся таксист, а тоді сказав мені: - Вибачте, емоції. 
Я придивилася до дівчини, і вона здалася мені знайомою, напруживши пам’ять, пригадала де вже бачила її. Вона ж та сама офіціантка, яка так невпевнено тоді запитувала чи я випадково не Аліна. 
-    Зупиніть машину, - попросила я. 
Попросила водія зачекати і вийшла на вулицю. Дівчина стояла біля будинку, спершись спиною в стіну і плакала. Я наблизилася до неї і хотіла вже запитати, що трапилося, як офіціантка обернулася до мене обличчям і прошепотіла: 
-    Аліна…
-    Так, це я. Що у тебе сталося? 
-    Мене звільнили з роботи і тепер я не знаю куди іти, бо хазяйка квартири сказала, що виселить  мене, якщо я не заплачу їй оренду. А де я тепер візьму гроші. 
Дівчина знову голосно розридалася, прикриваючи обличчя руками. Мені стало її жаль і раптом в голову прийшла просто геніальна думка. 
-    Як тебе звати? – запитала я, щоб хоч знати як до неї звертатися.
-    Ліза, - крізь сльози проговорила. 
-    Лізо, у мене є до тебе пропозиція, давай ти зараз підеш до мене додому, а потім ми разом щось вирішимо. 
Ліза кілька хвилин дивилася на мене, наче не вірячи у те, що щойно почула. Як взагалі таке можливо, щоб її проблеми вирішувала сама Аліна, зірка Інтернету. 
-    Я не хочу, завдавати вам клопоту, - все ще вагалася дівчина. 
-    Говори до мене на ти і ходімо, не бійся, я не маніячка, - пожартувала я.
Ліза перестала плакати і сіла разом зі мною в таксі. Всю дорогу ми їхали мовчки, таксист кілька разів невдоволено поглядав на дівчину, напевно все ще пам’ятав її раптову появу на дорозі. Я в душі раділа, що тепер можу з чистою душею уникнути зустрічі з Романом Миколайовичем та ще й і допоможу бідній дівчині. До будинку ми доїхали досить швидко і вже через кілька хвилин заходили до квартири. Ліза з цікавістю оглядала мою домівку, а коли побачила, що я помітила її цікавість, то знітилася і стала дивитися в підлогу.
-    Проходь, - запросила дівчину. – Тобі потрібно умитися, ванна там. 
Доки Ліза приводила себе до ладу, я поставила чайник. Коли нарешті моя нова знайома повернулася, то я змогла її добре розглянути при світлі. Дівчина була худенькою з милими щічками, яскравими голубими очима і довгим русявим волоссям. Ліза завмерла на порозі і боялася пройти далі.
-    Ти будеш трав’яний чай чи чорний? – запитала я і додала: - Та проходь ти, не стій там. 
Ліза зайшла в кімнату і сіла на край дивану. 
-    Трав’яний, - відповіла. 
Доки я готувала чай, вирішила розпитати її, що ж все таки трапилося. Ліза досить невпевнено розпочала свою розповідь.
-    Я переїхала до Києва пів року тому, влаштувалася на роботу, орендувала на свої збереження квартиру. Спочатку все було просто супер, а потім, потім… Прийшов він… і я… - Єлизавета перевила подих і продовжила: До нас у кафе постійно приходив один хлопець, мені по секрету сказали, що його батьки дуже впливові люди, так я працювала нещодавно, то обслуговувати його столик відправили мене. Я все робила як завжди, як раптом він почав приставати, я у ввічливій формі попросила його не робити цього, але хлопець не слухав. 
-    І що ти зробила? – зрозуміла, до чого веде свою розповідь Ліза.
-    Я вилила на нього гарячу каву. Ти б бачила як він верещав, - посміхнулась вперше за вечір дівчина, згадуючи обличчя свого кривдника. – Юнак потребував у адміністратора, щоб той мене звільнив, що він і зробив. І тепер я залишила без житла і роботи, - закінчила свою розповідь нова знайома. 
-    Правильно зробила, - не втрималась від похвали я. – А з роботою і житлом ми щось вирішимо. 
І тут  я згадала, що не попередила Романа Миколайовича, що не прийду на зустріч, тому швидко написала йому смс.
«Вибачте, я не зможу сьогодні прийти до вас на зустріч, маю термінову справу». Відповідь не змусила себе довго чекати. « Нічого страшного, Аліно». 
Раз у мене звільнився вечір, то чому б не провести його з користю і весело. Тим більше, що у мене з’явилася така класна подруга. 
-    Лізо, а ти не хочеш у клубі повеселитися? 
-    Я ніколи не була на дискотеках, - знітилась дівчина. – Але хотіла б.
-    От і прекрасно, зараз станемо справжніми красунями, що даремно я сьогодні нові сукні купила, - підморгнула новій знайомій. – Так подивимося, що тобі личитиме найкраще. 
Я розклала речі з пакетів на дивані і оглянула їх. Думаю найкраще Єлизаветі підійде ось ця срібляста сукня, приталена по фігурі. Лізі мій вибір сподобався і ми почали обирати, що одягну я. Зупинилися на чорній, обшитій блискітками сукні. З макіяжем також досить швидко справилися і вже через годину були готові, хоч зараз на бал вирушати. До клубу їхали досить довго, до були жахливі затори. А коли нарешті доїхали, то ще з вулиці почули гучну музику і побачили кілька групок молоді, які стояли під приміщенням і голосно розмовляли і сміялися. Ми пройшли повз них і зайшли всередину клубу, Ліза знову все з цікавістю розглядала, а я відчувала себе вчителькою, яка проводить екскурсію учениці. Ми рушили до барної стійки і я запитала дівчину, що вона буде пити.
-    Може оте, в маленьких стопочках, - несміливо запропонувала Єлизавета.
-    О ні, то нам не можна, давай краще я оберу, - і вже звернулася до бармена. – Дві голубі лагуни, будь ласка, - а Лізі пояснила, - це слабоалкогольні коктейлі. 
Коли наше замовлення поставили перед нами, то я бачила, що дівчині зовнішній вигляд коктейлю дуже сподобався і вона обережно його спробувала.
-    Смачно, - промовила вона і досить швидко спустошила склянку.
-    Лізо, так швидко не пий, а то сп’янієш. А тепер ходімо танцювати. 
Дівчина, здається, зраділа такій пропозиції і ми розчинилися в гучній музиці і світлових ефектах. Потім ще раз повторили напої, згодом ще раз і ще раз. Нам було добре, ми відпустили всі свої проблеми і негативні думки і просто насолоджувалися життям і кожною його миттю. Завтра ми знову повернемося до реальності, а поки що потрібно просто відпочивати. Раптом я помітила на балконі, за столиком Романа Миколайовича. Ще раз кліпнула, але там вже нікого не було. Та ні, певно здалося, то ж не міг він бути у клубі. Продовжила і далі танцювати. Ліза напевно вже втомилася, бо сиділа за барною стійкою і спостерігала за мною. Я, похитуючись, наблизилася до неї.
-    Чому не танцюєш? Ходімо, - хотіла потягнути її за руку на танцпол, але дівчина не далась. 
-    Я втомилася, ходімо вже додому.
-    Та чого ти, давай веселитися, - не вгавала я, але Ліза більше веселитися не хотіла.
-    Окей, давай так, ти їдь додому, а я ще тут залишуся, - дістала ключі із сумочки. – На тримай, адресу пам’ятаєш? 
-    Так, пам’ятаю. А може ти зі мною? – ще раз спробувала переконати мене Єлизавета, але я була непохитна.
-    Їдь сама, я потім буду. 
Ліза пішла, а я знову рушила танцювати і мені було добре, добре, добре…