13

Аліна 

Нарешті і настав четвер, а це означало, що сьогодні мені потрібно давати інтерв’ю і знову зустрітися з Андрієм. Не знаю чому, але при кожній з ним зустрічі у мене мурашки йшли по шкірі. Сьогодні хотілось виглядати максимально красивою, і все переконувала себе, що це не заради нього, а лише для себе. 
Довго стояла біля шафи і не могла обрати, що одягнути, на допомогу прийшло інстаграм опитування. Швидко сфотографувала дві сукні і опублікувала історію. Не часто таке робила, але сьогодні переді мною і справді важкий вибір. Доки чекала результатів, швидко приготувала сніданок і вже ритуальну ранкову каву. Через двадцять хвилин продивилася результати.
Перемогла приталена сукня максі гірчичного кольору. Ну що ж, хороший вибір. Макіяж зробила більш яскравий, ніж завжди, а губи підвела темно-червоною помадою, волосся зібрала у високий пучок, з якого вибивалося кілька пасом, і жіночно, і кокетливо падали на обличчя, їх я вирішила злегка підкрутити. Ось і все, образ готовий. Хотіла вже виходити з квартири як раптом у двері постукали. Цікаво, хто це прийшов у таку рань? Поспішила у передпокій, відчинила двері і… побачила велетенський букет троянд, який ледве тримав в руках бідний кур’єр. 
-    Доброго ранку, Аліна Пилипенко? - прочитав молодий хлопець моє ім’я на планшетці. 
-    Так, - все ще нічого не розуміла я. 
-    Це вам, розпишіться.
Я швидко поставила підпис і забрала букет, який був просто велетенських розмірів. Знайшла візитку і прочитала: Бажаю удачі. Роман. 
У мене очі округлилися, невже це Роман Миколайович подарував. Ого! І що мені робити? Звісно приємно отримувати квіти, але з іншого боку – це і зобов’язує мене до якоїсь реакції. Навіть не знаю як краще: зателефонувати і подякувати чи вже при зустрічі. Вибрала перший варіант, чим менше буду бачити чоловіка тим краще. Набрала номер Романа Миколайовича, але він не відповів, а через п’ять хвилин надіслав повідомлення: «Аліно, якщо ви вільні, то хотів би з вами зустрітися десь увечері». 
Я хвильку подумала, а тоді відповіла: «Добре». 
« Чекатиму вас о шостій у ресторані «Кармен»». 
Ну що ж, прекрасно, сьогодні увечері сумувати не буду і при зустрічі розставлю всі крапки над і, щодо наших стосунків, які не можуть переходити межу виключно ділових. Проте поки що мені потрібно думати лише про своє інтерв’ю. Поставила квіти у воду, але перед тим розділила їх на кілька букетів. Впоравшись зі своїм подарунком, викликала таксі. Потрібно вже подумати про власний автомобіль, а то не завжди зручно постійно викликати таксі. Машина, до вже знайомого приміщення редакції, під’їхала досить швидко. На цей раз мене охоронець пропустив без проблем, бо моє ім’я значилося в списках на пропуск. Всередині бізнес-центр був таким самим гарним і зі смаком оформленим як і зовні. Світлі тони, мінімум меблів і просторі холи. Я піднялася на п’ятий поверх і роззирнулась навколо у пошуках потрібного мені кабінету. Не встигла все оглянути як мені назустріч вже вийшов Андрій у супроводі ще одного чоловіка, який був на зовнішність досить вродливим, я навіть б сказала мрією багатьох дівчат, справжній блондин із блакитними очима. 
-    Привіт, - відразу привітався Андрій, щойно мене побачив. 
-    Привіт, - відповіла я, але все ще з цікавістю розглядала незнайомця. 
-    Познайомся це мій друг і колега Антон, - представив красеня журналіст, - а це Аліна, хоча ти її знаєш. 
-    Хто ж не знає Аліни, - посміхнувся голлівудською посмішкою новий знайомий і потиснув мою руку.
-    Приємно познайомитися, Антоне. 
Антон з Андрієм були дві протилежності: біле і чорне. Цікаво характерами вони так само різняться як і зовнішністю? 
-    Знаєте, ви сьогодні прекрасно виглядаєте, - не втримався від компліменту Андрій. 
-    Дякую. Де буде проходити інтерв’ю? – поцікавилася я, щоб змінити тему. 
-    У великому залі, ходімо, я вас проведу. 
-    І так готові Аліно? - запитав Андрій, коли ми зайшли до досить просторого кабінету і сіли за круглий стіл. Приміщення мені дуже сподобалося, просто і дорого. Панорамні вікна, світлі стіни і темні меблі створювали яскравий контраст. Все як я люблю: чорно-білий дизайн. 
-    Завжди готова. 
-    Ось і прекрасно, тоді починаймо. 
Журналіст дістав диктофон і блокнот з ручкою. Доки відбувалися приготування, я потайки розглядала чоловіка. Все таки він дуже гарний, аж занадто як на мені. І чому він викликає в мене стільки цікавості і позитивних емоцій, коли дивлюся на нього. Андрій недбало відгорнув долонею волосся, яке впало йому на чоло, а я, поза власним бажанням, прослідкувала за цим, здається на перший погляд, незначним і не вартим уваги рухом. Та що зі мною сьогодні таке діється? Це було риторичне питання, так як не потребувало відповіді, якої я і не знала. Аліно, налаштуйся вже на робочий лад і боляче вщипнула себе за руку під столом, щоб не помітив журналіст. 
-    Перше запитання, Аліно, ваша робота – це ваше внутрішнє покликання? 
-    Я думаю, що так. Мені подобається моя робота, адже я спілкуюся з людьми і приношу їм користь своєю діяльністю. Багато моїх відео містять хороші, на мій погляд, поради, які стануть в нагоді кожному. 
-    Коли ви зрозуміли, що хочете займатися блогерством? 
-    Ще у підлітковому віці, я твердо вирішила, що стану успішною саме як блогер, створила свій перший YouTube канал і знімала різні відео на теми життя підлітків, підліткових проблем. Канал починав швидко набирати популярності і з хобі переріс у мою основну роботу. 
-    Скільки у вас зараз підписників? 
-    Більше ста тисяч і всіх я дуже сильно люблю. 
-    Я чув, що ви ще займаєтесь благодійністю, що саме ви робите і кому допомагаєте?  
-    Так, справді я є спонсором у двох сиротинцях. Я ще з дитинства допомагала дітям-сиротам і зараз продовжую це робити. Знаєте, є два типи людей, які радіють, коли їм дарують подарунки, а є ще ті, яким більше подобається їх дарувати і приносити радість людям. Я належу до другого типу і навіть рада цьому.
-    А як ваші батьки поставилися до вашої роботи, напевно вони хотіли аби ви займалися разом з ними сімейним бізнесом? 
-    Мої батьки мене підтримали, вони щиро хочуть аби я займалася тією справою, яка мені подобається, за що я їм дуже вдячна, - збрехала я, але по іншому поступити просто не могла, адже необов’язково людям знати про мої проблеми зі сім’єю. 
-    Аліно, що ви скажете про статтю, яка нещодавно було опублікована про вас? 
-    Я не знаю як її прокоментувати, адже там є лише частина правди. Я не давала такої інформації пресі, яка була опублікована, тому не хочу її обговорювати. 
-    І останнє запитання, які три людини найбільше змінили ваше життя?
Я на хвилинку замислилася, а тоді впевнено перерахувала: 
-    Найперша людина, яка показала, що потрібно твердо йти до своєї цілі і ніколи не опускати руки – це мій батько, який завжди слугував для мене зразком для наслідування. Він показав, що лише наполегливою працею можна досягнути висот і стати успішним у своїй роботі. Другою такою людиною був мій колишній хлопець, який на власному прикладі довів, що не можна повністю розчинятися в людині і безоглядно довіряти, бо у людей є такий недолік як зраджувати. А третій підтвердив поради мудреців, які речі потрібно тримати в секреті: свої плани, свої потаємні думки і свої проблеми. Одного разу я відкрилася людині, а вона використала мої необачні слова проти мене і навіть не вибачилася. Тому слідуйте цій пораді, щоб не потрапити у таку ж неприємну ситуацію як я. 
Я бачила як змінився на обличчі Андрій, він здогадався, що третьою людиною, яка змінила моє життя був саме він, точніше його вчинок. Я зовсім не жалію, що сказала це йому в обличчя, нехай знає як негарно вчинив зі мною. Вже кілька секунд тривала німа пауза і ось нарешті журналіст проговорив: 
-    Дякую вам, Аліно, за інтерв’ю, був радий з вами поспілкуватися. 
-    Я з вами також, - відповіла я і встала з місця.
Чоловік підхопився також і мовчки почав збирати речі. Я вже рушила до виходу як раптом Андрій заговорив мені у слід:
-    Аліно, зачекайте, - його голос сильно змінився і не звучав уже так самовпевнено, як раніше.
Я обернулася і, не дочекавшись, що скаже журналіст, швидко проговорила: 
-    За побачення я пам’ятаю, напишу вам на днях, бо зараз у мене надто завантажений графік. 
-    Добре, але я не про це хотів сказати, - кілька хвилин чоловік формулював думку, а тоді випалив: - Аліно, вибачте мене за ту статтю, я вас підставив аби себе врятувати, ще раз пробачте.
Сказавши це, Андрія, наче вітром здуло, навіть відреагувати на його слова ніяк не змогла, просто стояла, притискаючи до грудей пальто. Він вибачився, повірити не можу, невже в нього совість прокинулася. Та й вибачився, на мій погляд, досить щиро, цікаво, це мої слова на нього так вплинули. Обмірковувати і далі вчинок чоловіка я не стала, а швидко покинула приміщення бізнес-центру. Ще сьогодні мала відбутися зустріч з Романом Миколайовичем, як же я не хотіла на неї йти. Чому не збрехала, що зайнята ввечері. Боже, хоч би сьогодні щось трапилося, щоб ця зустріч відмінилася. Знала б я тоді, що моє бажання здійснить, краще б його не загадувала. 
Адже якби я тоді зустрілася з Романом Миколайовичем, то могла уникнути такої великої проблеми, яку навіть у кошмарі не могла уявити.