12

Андрій.
Тиждень тому.

-    Андрію, тебе шеф викликає, - повідомив мені друг. 
-    І що він хоче? – без ентузіазму запитав. 
-    Не знаю, але він дуже злий і сказав, щоб ти негайно з’явився.
Я вже рушив, як Антон крикнув у слід:
-    Удачі!
-    Дякую. 
Шеф справді був не в дусі. Рейтинги журналу падали до низу, статті з кожним випуском ставали все нудніші і нудніші, а людям потрібні були сенсації, а не нудні поради про садівництво чи щось подібне. Іван Петрович Морозов був головним редактором уже п’ять років, і незважаючи на свій вік, а саме п’ятдесят років, мав досить  прогресивні погляди. Його крижаний погляд з-під лоба у всіх вселяв страх, а його секретарка Ніночка взагалі боялася шефа як вогню. Коли я зайшов до кабінету Івана Петровича, то відразу відчув, що викликав мене точно не для того аби похвалити.
-    Андрію, переглядав щойно вашу статтю і… - театральна пауза, - просто розчарований, - видав вердикт чоловік.
-    Я ж підняв актуальну тему для суспільства, - намагався виправдатися, хоч і розумів, що марно.
-    Актуальну, але вже досить затягану аби вселяти у людей цікавість. Потрібно щось незвичне, скандальне, гостросюжетне, яке здивує і заінтригує й нарешті підніме наш рейтинг, який вже скотився нижче плінтусу. Розумієте? 
-    Так, але…
-    Ніяких але, якщо ви хочете і далі працювати у моєму журналі, то через два дні гостросюжетна стаття повинна лежати у мене на столі, якщо ні, то пакуйте речі.
-    Я зрозумів, стаття буде, - пообіцяв я, хоч і розумів, що швидше за все доведеться шукати нову роботу. 
Вийшов від шефа зовсім похнюплений, Антон вже чекав  біля мого робочого столу і відразу накинувся з запитаннями. 
-    Ну що там? – вже згорав від цікавості колега. 
-    Мене звільнять, якщо я не напишу якусь мега круту статтю за два дні. А у мене в голові мавпочка тарілками стукає. Легко сказати скандал знайди, а де його взяти? Хоч бери і сам його роби, а потім гостросюжетну статтю пиши з усіма пікантними деталями. 
-    Може ідеї підкинути? - знущався друг, - жорстоке вбивство, насилля неповнолітньої, збройний напад і захоплення заручників. Дивися про що можна написати, треба лише знайти виконавця щойно перерахованого, - розсміявся Антон, а у мене на душі стало ще більш гірко. 
-    От, ти насміхаєшся наді мною, а мені зовсім невесело. Краще б щось справді путнє порадив.
-    Слухай, - через хвилину роздумів сказав Антон, - здається я знайшов вихід і вирішення твоєї проблеми, - заінтригував колега.
-    Давай уже розповідай, не тягни, - вже не міг приховати цікавості. 
-    Завтра у відомого пана Пилипенка проходить світський вечір, там будуть дуже впливові люди, а ще, як повідомляють перевірені джерела, на цей захід прийде дочка Пилипенка, міс правильна дівчинка і блогерка Аліна. Ну ти її, сподіваюсь, знаєш. З нею не було пов’язано жодного скандалу, її репутація чиста, як кришталь, взагалі дивуюся як вона до своїх років дожила. Навіть її розлучення з Русланом не набуло популярності, бо хлопець не був відомою зірковою особистістю. 
-    І що ти мені пропонуєш, нарити скандальної інформації на Аліну? 
-    Саме це і пропоную, це ж буде сенсацією. І з неї зітреться репутація правильної і тебе не виженуть з роботи. Всім від цього буде тільки добро. За одне безкоштовно пропіариш її. 
-    Та мене її батько засудить, - невпевнено проговорив я, бо щось не зовсім мені подобалася вся ця затія. 
-    Коли тебе це зупиняло? Ти працювати хочеш? – остаточно переконав мене Антон і я погодився. 
Залишилася, здається, дрібничка – потрапити на вечір і якось роздобути скандальну інформацію.
Потрапити на захід було максимально важко, бо впускали лише за запрошеннями. Проте була одна можливість – це ввійти разом із обслуговуючим персоналом – фотографами і офіціантами, що я і зробив. У туалеті переодягнувся і вже, як кажуть при параді, зайшов у зал. Щоб менше світитись заховався у дальній куток і почав спостерігати за всіма зі свого прикриття. І раптом сталося те, про що я навіть мріяти не міг, до мене приєдналася Аліна. Тепер потрібно лише зачарувати її і вивідати потрібну інформацію. Навіть без найменших зусиль з мого боку, дівчина виклала все, що думала. Я просто сидів і не міг повірити в своє щастя, та це ж буде геніальна стаття, Іван Петрович мені точно премію дасть. Швидко розпрощався з Аліною і поспішив додому записувати всю почуту інформацію. Працював всю ніч, десь чашок певно п’ять випив міцної кави, зате зранку готова стаття вже лежала на столі у шефа. Довелося трохи прикрасити все почуте і дописати, що дану інформацію дозволили опублікувати, але то все дрібниці. Я і так був впевнений, що суду не уникнути, бо Пилипенко точно не пропустить можливості реабілітуватися перед дочкою і зробити їй таку маленьку послугу. Іван Петрович дочитав статтю і навіть легка усмішка промайнула на його обличчі.
-    От бачите, Андрію, можете, коли хочете. Стаття, скажу я вам, просто бомба.
Почути таку похвалу від шефа було великою рідкістю і великою честю. Я аж розцвів і був готовий розцілувати Антона за таку круту ідею, він просто мене врятував. Потрібно буде якось йому віддячити. 
Наступного дня, я дуже здивувався, коли побачив Аліну, власною персоною, біля редакції, чомусь думав, що прийдуть її батька адвокати з тисячами претензій. Чомусь відразу захотілося дізнатися про неї більше, вона інтригувала і вміла здивувати. Навіть готовий був видалити свою статтю, лише б ще раз з нею зустрітися. Ідея з інтерв’ю здалася мені геніальною, тому я відразу озвучив її дівчині. Цікаво було спостерігати за Аліниною реакцією. 
На щастя, дівчина погодилася, і я з важким серцем попросив шефа дозволити видалити з мережі Інтернет свою статтю. Ввечері мав зустрітися з другом і Антон замість привітання зустрів мене словами: 
-    Ти що зовсім збожеволів? 
-    І тобі привіт, - спокійно відповів я.
-    Бачилися, - відмахнувся колега і продовжив: - як ти міг видалити настільки успішну статтю? 
-    Зате я отримаю набагато більше - інтерв’ю і побачення, - похвалився я, але друг не оцінив.
-    Ти точно божевільний, як лише шеф погодився. 
-    Я навів переконливі аргументи.
-    Навіть не буду питати які. Андрію, а ти випадково не запав на неї? 
-    Та ні, з чого ти таке взяв? – затинаючись заперечив я.
-    Ну не знаю, аж надто багато збігів, - голосом детектива заявив Антон.
-    Так все не будемо більше на цю тему, бо нічого такого немає. Ходімо краще до клубу, відірвемося по повній. 
Можливо Антон і був правий, на рахунок закоханості, але я не хотів у цьому собі зізнаватися, вона просто викликала мою цікавість от і все - переконував себе і змушував у це вірити. У клубі, в оточенні гучної музики і світлових ефектів, відразу випарувалися всі думки. Відразу по всьому тіло розкотилася хвиля естетичного задоволення, а кілька стопок віскі, остаточно довершили справу.