11

Як не дивно, але заснула вчора швидко і навіть ніякі кошмари не снилися. Тут згадала, що і досі не подивилася в соннику, що означав мій нічний кошмар тої ночі. Швидко знаходжу рукою на ліжку телефон і вписую у пошуковій стоці: сонник.
Видає відразу багато різних сайтів і навіть висвітлюється реклама, якоїсь професійної тлумачниці снів, чи як їх там ще називають. Так багато цих шахрайок, які лише витягують із довірливих людей гроші. 
Відкриваю перше ж посилання і знаходжу, що означає падіння уві сні. Очима пробігаю рядки тексту і заливаюся сміхом. Оце точно про мене, ще раз перечитую написане: Падіння означає, що ви втратили контроль над своїм життям.  Це ж треба, ніколи б не подумала, що навіть сни так близькі до істини, яку я боюся визнати. Я реально втрачаю контроль над своїм життям, за мене все вирішують обставини, що складаються чи люди, від яких я залежу. Знову з’явилися думки все покинути, але я беру себе в руки і прямую збиратися на роботу, адже сьогодні мене чекає ще один насичений день. На знімальний майданчик приїжджаю з невеликим запізненням. Ігор вже чекає мене біля входу зі стаканчиком кави, яка давно вже охолола. Коротко дякую чоловіку і прямую до гримерки приводити себе в підходящий для зйомок вигляд.  Сьогодні тема у мене непроста, а саме мотивація до успіху. Хто б мені її дав, а то щось зовсім не налаштована на працю. 
Початком моєї розповіді була цитата Христофора Колумба: «Ти ніколи не перепливеш океан, якщо боятимешся втратити берег із виду». І справді, життя- швидкоплинна річ, а ми марнуємо його, виправдовуючись різними відмовками: «Мені не щастить, у мене нічого не вийде». Звісно ми ніколи не зможемо досягнути цілі, якщо будемо себе жаліти і скаржитися на долю, яка така жорстока до нас. Ми все відкладаємо на завтра, сподіваючись, що щось зміниться і проблеми вирішяться самі. А час невпинно іде, не залишаючи нам жодного шансу щось виправити чи повернути минуле. За свою мрію потрібно боротися, а не оглядатися на людей, які вас не розуміють і не підтримують. Запам’ятайте, не було жодного генія, якого б не критикували і не висміювали люди. Прислухайтесь лише до свого серця - адже воно найкращий радник. 
Вірте в себе і у вас все вийде, потрібно лише наважитися зробити перший крок. 
-    Аліно, - підійшов до мене Ігор, - ти домовилася про інтерв’ю? 
-    Так, на четвер домовилися.
-    А коли ти збиралася мені про це повідомити? Мені взагалі-то потрібно внести це у твій розклад, відмінити зйомки у цей день, - обурювався чоловік.
-    Ігорю, вибач, я зовсім забула тобі сказати. 
-    Прекрасно, - бурмотів менеджер.
-    Та не бурчи ти, нічого страшного не сталося. А хочеш підемо сьогодні на каву, компенсую свою провину, - запропонувала я.
Ігор розцвів.
-    Давай.
-    Ходімо, я знаю чудову кав’ярню неподалік.
Ігор міг стати для мене хорошим другом, але точно не більше. Не знаю чому, але як мого хлопця, я навіть уявити його не могла. До кафе дісталися за хвилин сім і сіли за вільний столик. Людей було небагато, тому замовлення принесли досить швидко. Тим часом менеджер розповідав різні цікаві історії зі свого життя.
-    Я ж виріс у бабусі в селі, а до батьків в Київ переїхав аж у сімнадцять років, коли вступив до університету. Знала б ти, як цікаво жити в селі. У мене було ще п’ятеро друзів, з якими ми такі справи провертали і знаходили проблеми на свої голови. Одного разу до нас  в село мала приїхати перевірка з районного центру, наш директор школи дав розпорядження підготувати концерт. Вчителі активно почали шукати по класам талановитих дітей, хто танцює, хто співає, а хто вірші декламує, ледве нашкрябали кілька людей. Нам з хлопцями, як одинацятикласникам, дали завдання налаштувати нову апаратуру, яку нещодавно закупили. Актового залу у нас не було, тому все це дійство проходило у спортзалі, а там всього одна розетка і то в кімнатці вчителя фізкультури. Ми ледве знайшли переноску і повмикали в неї всю електротехніку: колонки, мікрофон, музичний центр і ще не пам’ятаю що. Стара проводка і китайська переноска не витримала такої нагрузки і школа ледве не згоріла, - закінчив Ігор і подивився на мене, очікуючи якоїсь реакції. 
Я просто сиділа мовчки і попивала лате, бо не знала як реагувати на цю історію. Чоловік зрозумів, що його шкільна історія мене не вразила, тому швидко перевів тему. 
-    Знаєш, Аліно, ти не схожа на інших блогерів. Я знаю, про що говорю, бо працював з багатьма. Всі вони пихаті, самозакохані, засліплені славою, а ти не така, ти інша, щира і справжня, без понтів, - захоплено проговорив Ігор. 
-    Рада, що ти про мене такої хорошої думки, - нарешті хоч щось сказала.
Я помітила, що одна з офіціанток дуже уважно на мене дивить, а коли я ловлю її погляд, то швидко опускає очі. Дивна особа. Ось вона знову подивилася, а тоді несміливим кроком наблизилася до нашого з Ігорем столику. 
-    Вибачте за цікавість, але ви ж Аліна, відома блогерка? – тремтячим невпевненим голосом запитала.
-     Так, це я.
-    Знаєте, я ваша палка прихильниця, ви дуже красива і талановита. 
-    Дякую. 
-    Вибачте, ще раз, - швидко проговорила дівчина і ретирувалась. 
Я навіть не встигла запитати як її звати і дати автографа. 
-    От бачиш, тебе всі люблять, - видав вердикт чоловік, а я лише посміхнулась. 
Звісно любов тисяч фанатів – це приємно і добре зігріває самолюбство, але інколи це жахливо втомлює, особливо, коли на тебе дивляться як на звірка в зоопарку, обговорюють кожен твій крок і все твоє життя. 
З Ігорем ми посиділи ще деякий час, він більше не розповідав мені своїх історій, зате дав деякі настанови для інтерв’ю, що можна говорити, що ні, а що можуть витлумачити не так як воно є насправді. 

Якщо книга вам подобається, то залишайте зірочки і коментарі, це додає мені наснаги і допомагає в творчості. Всім дякую, хто почав читати мою книгу, сподіваюся вона вам сподобається. 

Також бажаю вам залишатися здоровими в наш непростий час пандемії коронавіруса, як кажуть, температури вам 36, 6.