10

Заміський будинок Романа Миколайовича вражав своїми розмірами, якщо чесно, то я не очікувала, що чоловік настільки заможний, щоб утримувати цілий палац. Сюди їхала більше години, і потрібно уточнити, що це ще без заторів. За високим парканом я змогла лише роздивитися верхні поверхи, а от коли потрапила до середини, моїм очам відкрилася справжня краса. Роман Миколайович зустрів мене з широкою посмішкою і компліментами про мою вроду і чудовий зовнішній вигляд. Я спокійно його вислухала, а тоді промовила:
-    Дякую за ваші компліменти, але мені потрібно з вами поговорити на серйозну тему, яка стосується контракту.
-    Ах, так звісно, щось я зовсім не проявив гостинність, а тримаю вас і досі на порозі. Проходьте до мого кабінету, і там ми зможемо все обговорити.
Ми пройшли довгим передпокоєм і піднялися на другий поверх. Кабінет був виконаний у темних тонах і навіював швидше смуток, аніж робочий дух. Великий дубовий тесаний письмовий стіл стояв біля вікна, велетенське шкіряне крісло, невеликий диванчик і крісло, з чорної шкіри, з темного дерева невелика шафа доповнювала інтер’єр. На стінах висіли картини, відомих художників, не скажу точно чиї, але бачила їх у каталогах аукціонів. Можливо і фальшивка, а не оригінал, проте не професіоналу лише на погляд важко сказати. От якби потрібно було відрізнити брендову річ від підробки, то це запросто. Чоловік сів у крісло, а я примостилася на диванчику.
-    Ви хотіли поговорити про контракт. Вас щось у ньому не влаштовує? – запитав Роман Миколайович. 
-    Ні, мене все повністю влаштовує, я просто хотіла запитати чи зможу я дати інтерв’ю іншому журналу, а так як за умовами контракту я цього зробити не можу без вашого дозволу, тому я зараз тут. 
-    Що за журнал? 
-    Ви його знаєте, саме там вийшла та не зовсім вдала для мене стаття. 
-    А, зрозумів. І справді ваші рейтинги після цього трохи впали, проте не критично, та й до того люди вже давно про все забули. 
-    Так, але мені б хотілося спростувати ту інформацію, яка була опублікована без моєї на те згоди.
-    Ну це, так, хороша ідея. До того ж будете постійно в центрі уваги, а це корисно. Ну що ж, я дозволяю, проте це вперше і востаннє. 
-    Добре, дякую. 
-    Можливо хочете чаю чи кави? – запропонував чоловік.
-    Та ні, дякую. 
-    Я все таки наполягаю, ви ж не хочете мене образити.
-    Звісно ні, добре, тоді чаю. 
-    От і прекрасно, знаєте, у мене справжній китайський чай… - і далі пішли нудні розповіді про види чаю і їх корисні властивості. 
Наприклад, у Китаї існує 7 груп чаю: білий, зелений, жовтий чай, улун, червоний чай, чорний і пуер. Для кожної з цих груп використовують різну сировину. Проте найголовніше, що їх відрізняє – це метод обробки, а точніше – ступінь ферментативного окиснення чайного листя.
Трохи теорії. Ферментація – це складний анаеробний (без участі кисню) біохімічний процес суттю якого є розпад молекул (наприклад цукрози чи глюкози) за допомогою мікроорганізмів з одночасним отриманням таких продуктів як етанол, молочна кислота, етилен тощо.
Окиснення – це хімічний процес взаємодії речовини з киснем.
Приклад окиснення – потемніння яблука після того як ви відкусили шматок і залишили яблуко на деякий час. Щойно ви порушили цілісність клітин яблука, виділяється сік який відразу вступає в реакцію з киснем, внаслідок якої яблуко темнішає.
З чаєм та сама історія. Коли ви мнете, ламаєте чайне листя, виділяється сік, який вступає в реакцію з киснем, внаслідок якої листя жовтішає, стає бурим чи навіть чорним. Чим сильніше ви деформуєте його, чим більше соку вступає у взаємодію з киснем і чим довше це триває, тим сильнішим є окиснення, тим більші зміни відбуваються з чайним листям. Разом з тим триває процес ферментації. В листі містяться ферменти, які прискорюють хімічні реакції. Все це разом є процесом ферментативного окиснення.
Отже, залежно від того наскільки довго та інтенсивно оброблюють чайне листя, відповідно наскільки сильним є ферментативне окиснення листя, чай відносять до однієї з семи груп.

Коли нарешті принесли чай, я акуратно надпила з чашки і відмітила, що напій не лише прекрасно пахне, але й на смак дійсно дуже смачний. Колись я вже коштувала щось подібне, але коли це було вже не згадаю. На язику залишаються ледь вловимі, але яскраві фруктові і медові ноти з чарівним післясмаком. Сам чай надзвичайно ніжний і після заварки в пакетиках з магазину може здатися якимось дивним і неприроднім. Проте якщо повільно його куштувати і насолоджуватися його тонкими нотками, то отримаєш надзвичайне естетичне задоволення. Доки я куштувала напій, Роман Миколайович продовжив свою розповідь про чай:
-    Білий чай – це витвір мистецтва – тонкий, аристократичний і яскравий. Його збирають в основному з чайних кущів Zhenghe Da Baicha та Fuding Da Baicha. Їх особливістю є білі ворсинки, які вкривають чайну бруньку. Звідси і назва цих чаїв. Спосіб обробки чаю надзвичайно простий, його в принципі взагалі важко назвати обробкою. Чайні бруньки знімають з куща і висушують на сонці впродовж декількох днів. Все, білий чай готовий! Ніякої механічної, термічної чи будь-якої іншої обробки. Саме тому листя майже не окиснюється і в ньому практично відсутні ферментаційні процеси. Завдяки цьому білий чай вважається найбільш корисним для здоров’я, адже в ньому максимально збережені вітаміни та мікроелементи.
-    Дуже цікава розповідь.
-    Аліно, а як ви стали блогером, адже ви зовсім не така за характером як інші.
-    Не знаю, якось ця ідея прийшла сама. Спочатку я просто хотіла давати людям поради і ділитися своєю думкою і поглядами, які не хотіли слухати і сприймати мої батьки, а потім у мене все збільшувалося число підписників, почали пропонувати рекламу і тоді я зрозуміла, що це вже не просто хобі, а робота, яка приносить хороший заробіток. Вірите чи ні, але я жодного разу не накручувала собі підписників, всі вони приєднувалися самостійно, - вперше з кимось за довгий час поділилася своєю історією. 
-    Аліно, ви справді велика молодець, знаєте у вас є такий дар як переконувати людей і це дуже добре.
-    Дякую, Романе Миколайовичу.
-    Моя історія розвитку бізнесу чимось схожа на вашу, - розпочав чоловік.- Я сам із бідної родини, батько працював звичайним електриком, мама продавцем у магазині, але я ніколи не хотів такого бідного життя, постійно прагнув до більшого, до багатства, до влади. В школі я вчився на відмінно, сам вступив до університету і закінчив його з відзнакою. Я знав, що для того аби розкрутитися потрібні гроші і зв’язки, а звідки вони у бідного студента, який ледве виживав на одну стипендію, бо не хотів брати кошти у батьків, які на той час виховували ще й молодшу сестру. Тому я почав дружити із хлопцем із заможної родини і переконав його відкрити маленьку фірму. Його батьки дали нам гроші, але з однією умовою, що їх син буде директором, а я фактично буду виконувати всю роботу. Я погодився, потім, з часом ми розкрутилися, я від’єднався і розпочав свою дорогу. І став тим, ким зараз є, але якщо чесно, ніякого щастя від грошей я не відчуваю, живу сам у велетенському будинку, наче у золотій в’язниці, -  закінчив Роман Миколайович і нарешті поглянув на мене, а то весь час дивився на стінку.
На моєму обличчі було певно написано стільки різних емоцій, від здивування, до захоплення, що чоловік аж запитав: 
-    Дивлячись на ваше красиве обличчя у мене виникає лише одне питання: ви від мене такого не очікували? 
-    Чесно зізнаюсь, так, - хвильку подумавши, відповіла. 
Глянула на годинник і зрозуміла, що вже час іти, бо надто засиділася в гостях. Зробила ще один ковток вже охололого чаю і встала з дивану. 
-    Вибачте, але мені вже час іти. 
Роман Миколайович також встав.
-    Вас підвести? – запропонував він.
-    Та ні, дякую. Я на таксі, - швидко проговорила я, ще не вистачало, щоб чоловік вночі їхав туди і назад жахливими заторами. 
-    Тоді я викличу вам таксі, - коротко сказав чоловік і набрав номер. 
Вже через десять хвилин я коротко попрощалася з чоловіком і сіла в автомобіль. Як я і передбачала, моя поїздка затягнулася до двох годин. Що взагалі зручного в заміських будинках, хіба що свіже повітря і природа, але щодо зручності, то це ж жах, пів дня потрібно витратити, щоб доїхати до центру Києва. Взагалі я не люблю всі ці велетенські будинки, інша справа квартира, і зручно, і комфортно, і не почуваєш себе ізольованою від світу. 
Вже у себе в дома я задумалася про Романа Миколайовича, який він все таки сильний, зміг стати на ноги, реалізувати свої цілі і мрії. Я, наприклад, ніколи не знала, як це жити у бідності, хоча мої батьки теж були спочатку простими. І тут я задумалася, а чи змогла б я так само піднятися з низин, якби була Романом Миколайовичем? Цікаве питання, потрібно над ним подумати. Хах… Забезпечена ще одна безсонна ніч…