9

Вдома я ще раз обдумала ситуацію, яка склалася і свою відповідь Андрію. Зсередини гризли сумніви, може даремно погодилася на умови журналіста? Люди ще б якийсь час поговорили і скоро взагалі б забули про цю статтю, а тепер, коли дам інтерв’ю журналу, лише підтверджу інформацію про мене чи ще гірше буде виглядати так наче я виправдовуюся. Проте навіть не це мене найбільше лякало, а те, що доведеться йти на побачення з Андрієм, він і так викликає у мене мурашки по всьому тілу, варто йому лише на мене подивитися своїми чорними очима, які заворожують і наче гіпнотизують. Ще закохаюся в нього наперекір своєму твердому рішенню уникати стосунків і чоловіків. Відмовлятися вже було пізно, а то буде виглядати наче я злякалася, а боягузкою ніколи не була і не хотіла бути. 
Приготувала собі чашку міцної кави, закуталася в теплий плед і всілася на підвіконня, з вікна якого відкривався чудовий вид на вечірній Київ. Місто окутували сутінки, а небо затягували важкі темно-сірі хмари, які обіцяли в ночі дощ. Дороги миготіли вогнями фар автомобілів, які рухалися досить повільно, так як у вечері завжди виникали затори. У вікнах багатоповерхівок почало загоратися світло, і Київ замість того аби заснути навпаки прокидався і загорався різними яскравими вогнями, скидав своє сіре ділове вбрання, а одягався в різнобарвне вечірнє і свого роду дискотечне, сміливе і розкуте. 
Задивившись на місто, я на мить забула про все, що тривожило мене протягом дня. Говорять, що тиша і чудовий краєвид лікують, скажу я вам це справді так. Завтра мене очікує ще один насичений день, а поки що я насолоджуюся спокоєм і приємним теплом, яке розливається по всьому тілу, розслабляючи його і спонукаючи до сну. 

Я біжу, з усіх ніг біжу, не розбираючи дороги, за мною ніхто не гониться, проте я не збавляю темп. Раптом бачу перед собою дві чорні безодні, ні точніше очі, чиїсь очі, вони манять до себе, затягують, позбавляють сил і волі. Вони починають обертатися, гіпнотизуючи, затягують в свої глибини все глибше і глибше. Я тону, починаю задихатися, проте чорна безодня мене не відпускає, я намагаюся вирватися, врятуватися, але все даремно. Я пропала, захлинулася, стала покірною, змирилася зі своєю долею. Вибору немає, жодного. Я відчула щось холодне і вологе на своєму обличчі і всьому тілі. Серце калатало наче скажене, але безодня не зважає ні на що, а навпаки затягує все глибше і глибше… Я пропала…

Я з жахом розплющила очі і схопилася з ліжка. Все тіло було покрите холодним потом, а серце загрожувало вискочити з грудей. Насниться ж таке…жах! Перевела подих і рушила на кухню, щоб випити склянку води і остаточно заспокоїтися. Повільно ковтаючи воду, обдумувала свій кошмар. Цікаво, що він міг означати і що віщувати. Я чомусь завжди вірила в пророцьку силу сновидінь, вважала їх посланням зверху. Ще моя бабуся колись в дитинстві говорила, що сни – це прояви наших таємних бажань і страхів, які людина навіть може ще не усвідомлювати сама, але десь на підсвідомому рівні вони вже сформувалися і проявляються в такому незвичному прояві. Трактувати сни я звісно ж не вміла, але заглянути завтра в сонник варто було б. Глянула на годинник, він показував п’яту ранку. Лягати спати вже недоречно, бо все одно після такого не засну, а от прийняти ванну, щоб зняти напругу, саме раз. 
Розслаблена і відпочила почала збиратися на роботу. Одягнула яскраво-червону сукню, чомусь захотіла бути сьогодні яскравою і трохи зухвалою, притягувати до себе погляди. Волосся злегка підкрутила, надаючи об’єму, макіяж як завжди легкий, не люблю я ці тони косметики на обличчі. Прискіпливо оглянула себе в дзеркалі і навіть залишилася задоволена своїм зовнішнім виглядом. Сьогодні на мене чекала непроста розмова із Романом Миколайовичем, щодо інтерв’ю в журналі, адже згідно з контрактом, укладеним з його фірмою, я не можу брати участі у будь-яких проектах, лише за згодою керівництва. 
На знімальний майданчик я прийшла навіть раніше команди, лише Ігор був уже на місці і прочитував сценарій. 
-    Доброго ранку, - привіталася я.
Чоловік підняв голову і розцвів усмішкою.
-    Доброго, Аліно, ти сьогодні рано. 
-    Так вийшло, та і ти також рання пташка. Не знаєш випадково чи буде сьогодні Роман Миколайович?
-    Ні, він птаха вільна може прийти, може не прийти. А він тобі для чого?- надто різко запитав Ігор.
-    Розмова одна є, - коротко відповіла і перевила тему в інше русло – це новий сценарій? 
-    Так, прочитую ще раз і вношу останні корективи. 
Менеджер простягнув мені кілька аркушів і я їх за кілька хвилин проглянула. 
-    Непогано, - похвалила я. – Проте мені здається назву потрібно трохи змінити, а то наче люди діляться на нормальних і якихось зірок, наче з другого виміру, - я на секунду замислилась, а тоді промовила: - Як бюджетно виглядати на всі 100. 
І тут мені згадався давній анекдот про жінку, якій зробили такий комплімент: виглядаєш на всі 100, а вона пожартувала: років чи кілограм. 
-    Хоча ні, нехай краще буде стара назва, а то люди ще не так зрозуміють.
Знімальна команда потихеньку приходила і весь простір заповнювався заклопотаними людьми, деякі розставляли декорації, налаштовували апаратуру і регулювали світло, гримери діставали свої робочі чемоданчики, одним словом робота кипіла. Я все поглядала на двері, чекаючи, коли нарешті з’явиться Роман Миколайович, але його все не було, а розмову затягувати не можна було. Ігор бачив мої погляди, але ніяк їх не коментував, аж раптом трапилося те, чого я взагалі не очікувала і навіть в страшному сні уявити не могла, а саме: на мій знімальний майданчик прийшов Андрій. Я спочатку завмерла і кілька раз механічно кліпнула очима, наче намагаючись прогнати мару, але вона нікуди не зникала, а навпаки почала наближатися. Ігор також побачив журналіста, але ніяких дій не приймав, а лише мовчки дивився на нього. 
-    Доброго ранку, Аліно, - посміхнувся Андрій і продемонстрував ряд своїх білосніжних зубів.
-    Вас побачила і ранок перестав бути добрим, - буркнула я. – Що ви тут робите, дозвольте дізнатися? 
-    Вас захотів побачити і подивитися на вашу роботу, як то кажуть в процесі, а не лише в кінцевому результаті. Знаєте, мені для статті з вашим інтерв’ю хотілося б побільше дізнатися про вашу працю і повсякденні дні, щоб нарешті зрозуміти, чому ж ви так втомилися від всього цього.
В очах журналіста грали веселі бісики, які мене завжди так страшенно дратували і дратують в даний момент. Взявши себе в руки, я спокійно промовила: 
-    Стороннім людям тут знаходитися заборонено.
-    Але я не сторонній, я так би мовити ваш давній знайомий, та ще й до того прийшов за матеріалом для статті, а пресу виганяти не можна. 
-    Пробачте, що вмішуюся в розмову, - промовив Ігор і швидким кроком наблизився до нас, - але про яку статтю і інтерв’ю ви постійно говорите, я як менеджер Аліни повинен знати. 
-    Підслуховувати недобре, вас хіба в школі не вчили? – з сарказмом промовив Андрій, а я злегка посміхнулася. 
-    Я чітко сформулював запитання, - не вгавав чоловік.
-    Бачите, Ігорю, - прочитав журналіст ім’я мого менеджера на беджі, - справа в тому, що Аліна Олександрівна люб’язно погодилася дати невелике інтерв’ю для нашого скромного журналу і саме це ми зараз і обговорювали, як ви чули. 
-    Аліно, можна тебе на хвилину, - затинаючись проговорив Ігор і я зрозуміла, що вибору у мене немає й пішла за чоловіком. 
-    Аліно, що ти робиш? Чи вже забула, що за контрактом…
-    Я прекрасно знаю умови контракту, - перебила чоловіка. – Я йому лише на словах пообіцяла і нічого не підписувала, проте це єдиний шанс видалити ту статтю, яку він про мене написав. 
-    Це можна зробити і через суд, хіба не зрозуміло? 
-    Я не хочу ні з ким судитися, саме тому я і хотіла поговорити зранку з Романом Миколайовичем, запитати чи він дозволить. 
-    Він напевно сьогодні не прийде, краще зателефонуй до нього, тягнути не можна. Але перед цим спровадь звідси цього пронирливого журналіста він не всиляє довіри і жахливо мене дратує, - скривився, наче лимон з’їв менеджер.
-    Спробую, але нічого не обіцяю. 
Андрія спровадити я не змогла, він всівся на стілець і спостерігав за зйомками, та ще й забагав чашку кави. З якою б радістю я вилили йому її на голову. Під час зйомки я старалася взагалі не дивитися в його сторону і відкрито ігнорувала, але щоразу як ловила його погляд, то збивалося дихання і я починали нечітко вимовляти слова, а то і затинатися, знову і знову чула слова: ще один дубль. 
Коли нарешті ця тортура закінчилася, я полегшено видихнула. Проте радіти було аж надто рано, бо до мене відразу підійшов Андрій і знову цим мелодійним голосом зі вогниками в очах проговорив: 
-    Як щодо приємного бонусу? 
-    Спочатку видаліть статтю, а потім буде приємний бонус, - відрізала я. 
-    Не хвилюйся, статтю я вже давно видалив, тепер твоя черга виконувати обіцянки. 
-    Не пам’ятаю, коли ми встигли з ВАМИ, - останнє слово підкреслила, - перейти на ТИ? 
-    Я вирішив, що так зручніше.
-    А я так не вважаю, - надто різко заперечила я.
-    Ну добре, не гнівайтесь, хорошого ВАМ вечора, - підкреслив журналіст звернення на ви і знущально посміхнувся.
-    І вам. 
-    Не забудьте лише про свою обіцянку, а то у мене багата фантазія і може вийти ще не одна стаття про ВАС, - і знову це виділення останнього слова, та ще й і погроза. 
-    Я вас не боюся і не потрібно тут сипати погрозами.
Я різко повернулася і рушила до виходу, спиною відчувала на собі погляд Андрія, проте мені було байдуже. Залякувати мене він буде, дістав вже своїми статтями. Як вже хочеться чим швидше позбутися від нього і викинути зі свого життя, в яке цей журналіст впав, наче сніг на голову. «Додому, додому. Закутатися в плед і дивитися на Київ, пити гарячий напій і забути, викреслити сьогоднішній день із пам’яті», - стукотіло в голові, але на ділі потрібно було залагодити ще одну справу. Я швидко дістала мобільний із сумочки і набрала номер Романа Миколайовича. Кілька довгих гудків і нарешті почула чоловічий голос: 
-    Алло, Аліно, не очікував вашого дзвінка.
-    Доброго дня, Романе Миколайовичу, мені потрібно з вами поговорити, - відразу перейшла до справи я. 
-    Звісно, зможете під’їхати до мене додому, бо я сьогодні на дому працюю. 
-    Так, звісно, говоріть адресу.