8

Офіс видавництва знаходився в бізнес-центрі, який був побудований зовсім нещодавно. 
-    Дівчино, ви куди? – зупинив мене охоронець, коли я хотіла пройти всередину приміщення.
-    У видавництво, - коротко кинула я. 
-     А пропуск у вас є? - не вгавав охоронець. 
-     Немає
-     Вам назначено? 
-     Ні. 
-    Я не можу вас пропустити. 
Я закотила очі, щось зовсім не хотілося влаштовувати скандал і піднімати на вуха всю будівлю, але з іншого боку і потрапити досередини було треба.  
-     Послухайте, мені справді дуже потрібно у видавництво, - зробила ще одну спробу переконати охоронця, але той був непохитний як скеля.
Я вже реально не знала, що робити, то ж не караулити того журналіста і його боса під будівлею бізнес-центру, але так просто здаватися теж не хотіла. 
-     Пропустіть дівчину, вона до мене.
Почула мелодійний і досить знайомий голос, різко обернулася і побачила свого нового знайомого-ворога журналіста Андрія. Він як і вчора виглядав ідеально. Тепер при денному світлі змогла його добре роздивитися. Все ті ж чорні очі, що пронизують до кісток, дивилися на мене трохи зухвало і з домішками смішинок; світло-синій светр облягав спортивну статуру, нижче я навіть дивитися не стала, лише відмітила, що джинси сиділи ідеально. 
-    Аліно, - звернувся до мене чоловік і нарешті вивів мене із хвилинного ступору, - я так розумію ви мене шукаєте. 
-     Саме так, але спочатку хотілося б поговорити з вашим керівництвом. 
Андрій криво посміхнувся і закотив очі. 
-     І так щоразу: статтю пишу я, а спілкуватися хочуть з моїм керівником, добре хоч, ще не прозвучала фраза: зустрінемося і поговоримо в суді. 
Чоловік наблизився до мене і взяв під руку. Я машинально сіпнулася і хотіла відійти подалі, але даремно намагалася, рука Андрія тримала мою міцно. 
-     Давайте продовжимо нашу розмову у більш спокійному місці, наприклад у кафе навпроти, - запропонував журналіст. 
-    Щоб ви знову написали, якусь брехню, та ще й прикрасили її переконливими епітетами? - іронічно зауважила я, чим сильно заділа Андрія, адже журналісти такі вразливі особи, особливо коли справа стосується їх творчості. 
-    Я ніколи не пишу брехні, лише чисту правду, а ще ніколи і нічого не прикрашаю. 
-    Може ви нарешті мене відпустите? - не в тему перебила журналіста і знову зробила спробу звільнитися. 
-    А ви підете зі мною? 
-    Відпустіть, - твердо повторила я і чоловік здався. 
-    Ходімо, нам потрібно багато чого обговорити. 
Ми вийшли із будівлі бізнес-центру і рушили до того кафе, про яке говорив Андрій. Воно було виконане у стилі у чорно-білих тонах і нагадувало шахматну доску, як моє життя.  Відвідувачів майже не було, тому ми могли вільно спілкуватися і обрати найвіддаленіший столик. Я замовила трав’яний чай, щоб заспокоїти нерви, а от вибір чоловіка був повною протилежністю мого - кава без цукру, напевно не спав усю ніч, писав свій «шедевр», а тепер потребує енергії. 
-    Аліно, погодьтеся, я зробив вас ще більш популярною, тепер про вас говорять всі. 
-    Ну звісно, дякую вам велике, ви просто опустили мене в очах моїх підписників. І справді популярність зросла, але не зовсім у позитивному ключі для мене і моєї сім’ї. Блогерка, яка втомилася від своєї роботи і дочка багатих батьків, яка ненавидить світські заходи, що тут сказати. Велике вам дякую за вашу працю і старання. Ви навіть не запитали чи згідна я дати інтерв’ю для вашого журналу і використали мої слова без моєї на те згоди, та вас засудити мало, - я замовкла і перевела нарешті подих. Оце в мене хороша промова вийшла. 
-    У вас все? Чи ще після переведеного подиху чекати продовження вашої промови? - відкрито знущався Андрій, а у мене закінчувалися нерви і терпіння. 
-    Я вимагаю аби ви негайно видалили свою статтю і написали спростування даної інформації.  
-    Аліно, мені жаль, але я принципово не видаляю свої статті, це ж праця як не як, творчість, - розвів руками журналіст, чим вивів мене із себе. 
Я різко підхопилася зі стільця і хотіла видати завершальну фразу про суд, але чоловік мене опередив: 
-    Тоді побачимося у суді! Ви ж це хотіли сказати?
Я на мить втратила дар мови, і доки він до мене не повернувся Андрій продовжив: 
-    Я піду проти своїх принципів, але за однієї умови. 
-    Якої? - тихо запитала я. 
-    Ви дасте інтерв’ю для журналу і підете зі мною на побачення.
-    Ви ж сказали лише за однієї умови, а назвали дві, - підмітила я. 
-    То приємний бонус для вас і для мене, то що згодні? 
-    Так, - погодилася я, а що мені залишалося робити.