7

Вперше за довгий час я прокинулася без головної болі, депресивних думок і поганого настрою. Задоволено потягнулася в ліжку і глянула у вікно на  досить яскраве сонце, як для осені. Відразу для себе вирішила, що цей день нічого і ніхто не зможе зіпсувати. Проте як і завжди помилилася. Тільки хотіла вирушити на кухню, щоб приготувати свою улюблену ранкову каву, як мої плани порушив смартфон, що залив усю кімнату своєю надоїдливою стандартною мелодією. Кращий для мене варіант – це просто проігнорувати дзвінок, але він був таким наполегливим, що не витримала і все таки підняла слухавку. 
-    Аліно, це катастрофа! – почула до максимуму збуджений голос Ігоря. – Ми пропали, ти пропала. Що робити??? – тараторив менеджер, наче заведений, навіть не даючи мені можливості слово вставити.
Що знову сталося? А ще хвилину назад була така впевнена, що цей ранок ніщо не зіпсує, от правильно говорять: ніколи не зарікайся. Відразу прокрутила в голові вчорашній вечір, здається, все було нормально, якщо не брати до уваги, що намагалася весь час уникати Романа Миколайовича, який приділяв мені аж надто багато знаків уваги; потім вислухала цілу лекцію з моралі від мами, але це все неважливо, головне, що нічого, що могло зіпсувати мою чи моєї сім’ї репутацію я не робила, то в чому тоді проблема? 
-    Ігорю, - перервала істеричні висловлювання чоловіка, - просто заспокойся, як ти мені говориш постійно: глибоко вдихни і видихни, а тепер спокійно поясни у чому справа. 
-    Я скинув тобі на емейл документ, зайди і сама все прочитай.
-    З цього і розпочинати треба було, а не закочувати таку сцену, - розізлилася я, бо жахливо не люблю панікерів, які  навіть із мухи слона зроблять за першої ж можливості. 
Кілька рухів пальцями по екрану планшету і переді мною відкрилася та сама скандальна стаття. 

СПРАВЖНЄ ОБЛИЧЧЯ ВІДОМОЇ БЛОГЕРКИ АЛІНИ ВІТРЕНКО 

Багатообіцяючий початок, цікаво чи настільки ж цікавий кінець. Знову ці журналісти і чого вони постійно стромляють свого носа в чуже особисте життя. Не стала довго відволікатися на власні думки і почала читати цей «шедевр». 

Популярна блогерка Аліна Вітренко, а також дочка відомого бізнесмена нарешті погодилася надати невелике інтерв’ю…

У мене очі стали круглими від шоку, що це за несусвітня дурниця. Яке інтерв’ю??? Я люблю свою роботу, до чого тут всі незрозумілі описи мого душевного стану і втоми від міста-мільйонника. Потрібно терміново робити заперечення всього, що було сказано, телефонувати адвокату, подавати скаргу до суду на видавництво і нахабного журналіста. Лише цікаво звідки він про все це дізнався. Внизу красувався розмашистий підпис курсивом Швець Андрій.
-    Дурепа, - простогнала я і вхопилася за голову. 
То он хто був той вродливий Андрій на вечірці – журналіст. Тому то він і так здивувався, що я його не знаю, хоч і повинна була принаймні чути про нього. Та ще й і його фраза про те, що уже завтра про нього будуть говорити всі. Вражає лише той факт, що він так підло, без мого дозволу, використав мої відверті слова. Хоча сама винна, чого відразу незнайомій людині, яку вперше в житті бачу, як на сповіді, все виклала. Мої думки перервав ще один дзвінок, який не обіцяв нічого хорошого.
-    Аліно, - почула розлючений мамин голос. – Негайно приїжджай є серйозна розмова. 
-    Скоро буду, - коротко кинула я. 
Уявляю якою непростою буде ця розмова, але якщо так взяти, то я не винувата, що мої необережні фрази використали проти мене. Ледве всиділа у таксі, доки їхала до батьків, уявляю, що мені зараз влаштують, особливо мама, яка навіть терпить всі витівки тата аби лише не втратити репутацію в очах світу. Коли я нарешті приїхала і піднялася до кабінету батька, то сам Олександр Петрович нервово ходив з кутка в куток з планшетом в руках, а Олена Олегівна, наче на голках сиділа в кріслі, раз у раз надпиваючи воду зі склянки і приречено охаючи. 
-    Аліно, поясни лише одну річ, для чого ти це зробила?
-    Та не винна я, він сам… - промовила я і заусміхалася, адже саме цю фразу сказала одна молода особа у радянському фільмі «Діамантова рука». Проте якби абсурдно ця фраза не звучала, вона реально правдива. 
-    Їй ще весело, - розлютилася мама і аж підскочила з крісла й приєдналася до батькового метання кабінетом. 
-    А що мені робити, плакати? – з повною байдужістю в голосі промовила я і всілася на звільнене Оленою Олегівною місце.
-    Ні щоб сказати, що жалієш, що осоромила нас на все місто, цитую: Аліна Вітренко повідомила нам, що втомилася від світського життя і воліла б народитися подалі від цього фальшивого світу. Боже, який сором! – причитала мама, а я лише закотила очі. 
Ну опублікували ту статтю і що з цього, там ж не повідомляється, що банк пограбувала чи влаштувала п’яний дебош, там просто написали мої думки, що в цьому такого. Звичайно неприємно, що без моєї згоди, але не так вже там все критично, як це при підносять мої батьки. Так, ще хвилин п’ятнадцять назад я теж думала, що ця стаття справжнісінька катастрофа, проте тепер моя думка кардинально змінилася. 
-    Ти про нас з мамою не думає, то хоч про себе подумай, що ти будеш говорити своїм підписникам, виходить ти їх терпіти не можеш, - почав давити Олександр Петрович. 
-    Нам потрібно терміново подати на нього в суд і написати спростування даної інформації.  
-    Мамо, я нічого писати не буду, - впевнено проговорила я і зручніше вмостилася в кріслі, щоб не пропустити жодного епізоду в майбутній виставі. 
Олена Олегівна спочатку побіліла, потім позеленіла, вхопилася за серце і награно заохкала, зі словами, що я її до гробу доведу. І де тільки таких слів набралась світська левиця? 
-    Мамо, досить вже цього цирку, з журналістом я розберусь сама, за те що він опублікував мої слова без моєї згоди він відповість, але думаю, що обійдуся і без суду. 
Вийшла від батьків мовчки, хоч вони і кричали мені вслід, що я невдячна, безсердечна і просто жахлива дочка. Мені чесно все одно, я вже так від всього втомилася, що навіть ці слова, гострі як стріли, мене зовсім не ранили.