6

Багатий і зі смаком обставлений зал зустрічав впливових гостей, які один за одним входили до приміщення. Чоловіки і жінки, одягнені за останньою рекомендацією моди і глянцевих журналів, скептично оглядали одне одного і шукали причини, щоб потім по пліткувати. Кількість дорогоцінностей на дамах і годинників Rolex на зап’ястях кавалерів, на кілька квадратних метрів просто зашкалювала. Класична музика, тихі розмови, постійні спалахи фотокамер і надмірні погляди гостей доповнювали цей вечір. Я прибула, коли вже майже всі зібралися і розділилися на кілька групок. Пройшла повз фотографів і рушила до батьків, які виглядали просто ідеально. Така зразкова пара, що аж дратує. Ось нарешті і ця мить наступила, я зустрілася з батьком. З одного боку я не хотіла його бачити, але з іншої – і справді за ним скучила. Як не як він мій тато, рідна мені людина. Відразу майже всі погляди спрямувалися до мене, я ловила їх боковим зором, деякі з них були зацікавлені, інші прискіпливі і з осудом, а ще такі, які ні про що не говорили. Я звісно не виглядала ідеальною, але й пліток повинна була уникнути. Принаймні на це сподівалася. Батько зустрів мене скупою посмішкою, проте погляд його просвітлів, мама ж, навпаки, відразу мене обійняла і тихо прошепотіла на вухо: 
-    Я така рада, що ти все таки прийшла. 
Я подумки посміхнулася, ніби в мене вибір хоч якийсь був. Сама немаленька і розумію, що репутація дуже важлива, хоч і тільки для публіки і жахливо фальшива, як і моя посмішка зараз, яка всім здавалася такою щирою. 
-    Аліночко, радий бачити тебе на моєму вечорі, - промовив нарешті тато, але обіймати, як мама, не став.
-    Дякую, я також рада, - скривила душею. 
За найменшої можливості втекла від цього фарсу і забилася в найвіддаленіший куток залу, де, лише на мій погляд, нікого не могло бути, адже на такі вечори приходять зовсім не для того аби ховатися від людей, а навпаки показати свій статус і багатство. Лише я така неправильна. Оглянулася навколо в пошуках, куди б сісти, але натомість наткнулася на чийсь гострий погляд. 
-    Ой, вибачте, я не знала, що тут хтось є, - швидко проговорила і хотіла вже повернутися назад, як чоловік мене зупинив:
-    Не йдіть, ви мені не помішаєте, - мелодичним баритоном проговорив незнайомець. – Чи можливо я вам заважати буду?
-    Та ні, що ви, - заперечливо похитала головою, - звісно не завадите. 
-    Ну тоді, сідайте, і будемо ховатися від усіх разом. 
Я сіла на краєчку і боковим поглядом почала вивчати нового знайомого. Він був високим, темноволосим із виразними, майже чорними очима, кольору ночі, прямий аристократичний ніс і чіткі скули, темно-синій костюм і яскрава краватка доповнювали образ незнайомця. 
-    Ви так уважно мене вивчаєте, що я аж зашарівся, - пожартував чоловік, а мої щоки спалахнули яскравою фарбою. 
-    Вибачте, - промуркотіла я і відвела погляд в більш безпечне русло. 
-    Та, чого так соромитися, в цьому ж нічого такого немає. Давайте краще знайомитися, - запропонував і зіщулив і так досить вузькі очі. 
-    Давайте, я Аліна, - посміхнулась, напевно вперше за довгий час, щиро і простягнула руку.
-    Я Андрій, приємно познайомитися, - відповів новий знайомий і, натомість запропонованого мною рукостискання, обернув мою руку і швидко поцілував. 
Я напевно зашарілася ще більше, добре, хоч стояли незначні сутінки, і моїх яскраво-червоних щік було майже не помітно. 
-    Мені теж, - прибрала руку і поклала її на коліна. 
-    Ви ж дочка господарів вечора, чому ж зараз не біля гостей, а ховаєтесь тут? 
-    Мені незатишно на таких заходах. 
-    А ще ви відома блогерка, так? – далі продовжував допит чоловік.
-    Так, це дійсно так, проте яке це має значення, до того, що зараз я не з гостями, а тут? 
-    Ну, не знаю, взагалі-то пряме, адже це буде для вас хорошою рекламою, якщо вас побачать по новинах чи опублікують в якомусь гламурному журналі.
-    Я й без реклами досить популярна, а сюди прийшла зовсім не для піару. 
-    Дивна ви все таки, - підвів мою характеристику Андрій. 
-    Зовсім ні, я звичайна дівчина, яка б прагнула не такого життя, яке маю. 
Чоловік на мить задумався, а тоді трохи голосніше, ніж потрібно було промовив: 
-    Вибачте, але мені вже час, з’явилася геніальна думка.
-    Але ви навіть нічого про себе не розповіли, - спробувала зупинити Андрія, але той лише загадково посміхнувся і сказав:
-    Дивно, що ви про мене нічого не знаєте, я думав, що відома особистість, особливо в ваших колах. 
-    Ви бізнесмен, політик…., - почала перераховувати, але лише розсмішила нового знайомого.
-    Повірте, завтра про мене будуть говорити всі, і ви в тому числі. А тепер прошу вибачити, але мені і справді час. 
Попрощався кивком голови і зник за поворотом. Я лише мовчки слідкувала за чоловіком, не розуміючи, до чого він хилить. Про нього завтра будуть говорити всі, і щось мені підказує, що зовсім не у приємному ключі. Хто він все таки, можливо якийсь мафіозі? Та ні, це щось у мене вже фантазія розігралася. Та й взагалі, вже час повертатися до гостей і батьків, щоб не з’явилися непотрібні плітки, куди це дочка господарів вечора пропала. Важко зітхнувши, встала на ноги і рушила у центр зала. До мене відразу наблизилася мама і почала, як і завжди, читати мені моралі:
-    Аліно, куди ти так надовго пропала, ти взагалі думає головою? 
-    Мамо, заспокойся, я повернулася і нікуди більше не зникну, можеш бути спокійною. 
Жінка не встигла нічого додати, як за спиною почувся знайомий голос. 
-    Аліно, не очікував вас тут зустріти. 
Я різко обернулася і побачила замовника реклами. До цього дня бачила його лише кілька разів на зйомках, він навіть особисто хвалив мене, говорив, що я справжня знахідка і він радий, що саме я рекламую його товари. 
-    Романе Миколайовичу, також не очікувала, - посміхнулася я.
Бачила як мама переводить очі з мене на чоловіка, і щось мені дуже не сподобався цей її задоволений погляд. 
-    Проте дуже радий, що ця зустріч відбулася. 
Я промовчала і лише посміхнулася, завжди, коли не знаю, що сказати зображую посмішку, скажу вам, універсальний прийом, уникнути незручної ситуації. Можливо і потрібно з ввічливості відповісти: я теж, але зовсім не хотіла більше обманювати, і так все моє життя настільки пластмасове і несправжнє, що аж гірко. Проте найгірше, той факт, що я боюся кардинально змінювати своє життя. Постійно знаходжу собі тисячі виправдань і лише скаржуся, яка нещаслива, а якщо так взяти, то ж сама винна у своїх бідах. Якби була сила волі, то давно була б десь далеко від міста-мільйонника і всіх фальшивих посмішок.