3

Сьогодні у мене вихідний, хоч краще був би повністю завантажений роботою день, тоді б менше залишалася один на один зі своїми болісними спогадами і депресивними думками, які наче надоїдливі мухи кружляли в моїй голові. Надворі було пасмурно і дощило. Важкі каплі вдарялися об скло і потоками стікали додолу, наче сльози. Здавалося, що навіть природа впала в депресію аби мене підтримати. Проте краще б вона подарувала мені сонечко аби порадувати і покращити настрій. В квартирі відчувала себе кинутою і нікому не потрібною, зламаною іграшкою. Музика в навушниках на максимум, і я в паралельній реальності. Спогади, щасливі моменти, наче на зіпсованій плівці, кружляли по колу. З трансу мене вивів дзвінок. Телефонувала мама. Після сварки з батьком, я не часто з нею розмовляла, тому навіть трохи здивувалася.
-    Привіт, сонечко, - почула такий рідний серцю голос. 
-    Привіт, мам.
-    Мені потрібно з тобою серйозно поговорити.
Про себе відмітила, що вона навіть не запитала як у мене справи, чи як себе почуваю після всіх подій, що трапилися. 
-    Я тебе слухаю.
-    Це не телефонна розмова, давай зустрінемося. Коли ти вільна? 
Хотілось відповісти, що ніколи, але натомість сказала: 
-    Хоч сьогодні.
А для чого відтягувати? Все одно на душі депресивно, тому розмова з мамою не зможе остаточно зіпсувати мені настрій. 
-    О, прекрасно, - зраділа жінка. – Знаєш, я чомусь думала, що ти шукатимеш виправдання аби не зустрічатися зі мною. 
Я промовчала, тому що і справді не знала, що відповісти на таку відкритість. 
-    Тоді до вечора у нашому ресторанчику. 
-    Добре, мамо. 
Я завжди, коли виходила за межі квартири, робила бездоганну зачіску і макіяж, а також підбирала одяг, але сьогодні мені зовсім не хотілось слідувати своїм правилам, до того ж хотілось позлити маму. Здається, що вона мені зробила? Ну хіба що стала на сторону батька, але для моєї душі це було справжньою зрадою, тому з матір’ю також були натягнуті відносини. Нашвидкуруч одягнула джинси, сорочку і зверху накинула укорочену спортивну куртку. Косметики по мінімуму, а волосся зв’язала у високий, злегка розтріпаний, кінський хвіст. Сподівалася лише, що ні в чию камеру не потраплю, а то буде справжня сенсація: відома блогерка одягнена як бунтівний підліток. До ресторану дісталась досить швидко, ще з далеку побачила, як завжди, ідеальну маму. Завжди дивувалася, як їй вдається виглядати на двадцять у її то сорок. Коли жінка мене також помітила, то, окинувши поглядом, незадоволено піджала губи, а я в про себе посміхнулася. 
-    Алінко, що це на тобі? – розпочала свої нотації Олена Олегівна. – Невже блогери так мало заробляють, що не можуть дозволити собі нормальний одяг?  
-    Та, ні, заробляю я добре, принаймні ні від кого не залежу і ніхто не скаже в очі, що я сиджу на шиї, як марний додаток. 
-    Батько, не це мав на увазі, - почала виправдовуватися мама, але я її не хотіла слухати, тому перебила: 
-    Про що ти хотіла поговорити? 
-    Батько організовує дуже важливий вечір і ти має прийти. 
-    Навіщо? – зовсім без цікавості в голосі запитала, чим розізлила Олену Олегівну. 
-    Аліно, не будь такою байдужою. Незважаючи на всі сварки, для людей ми ідеальна сім’я і не потрібно це руйнувати. До того ж там будуть журналісти, а ти сама знаєш, що вони можуть написати таку статтю, яка знищить нашу репутацію, якщо помітять щось не те. 
-    Я прийду, - сама не розуміла чому погодилася, можливо, тому що не хотіла, щоб кісточки моєї сім’ї перемивали у всіх дешевих газетах. 
-    От і чудово, - зраділа мама. – Може щось хочеш з’їсти? 
-    Ні, дякую. Я вже піду, а то засиділася.
Різко встала із-за столу і рушила геть, навіть не давши мамі і слово сказати. 
Перспективі знову побачити батька я була ой як не рада, але іншого вибору не було. Тепер головне посміхатися і зображувати щасливу сім’ю перед камерами. Інколи мене це так дратувало, що хотілось все послати подалі і жити спокійним простим життям, без багатства, популярності і зразкової, лише на публіці, сім’ї. Наприклад, втекти від шумного міста-мільйонника, від людей, які лише і вміють, що перемивати чиїсь кісточки і обговорювати за спиною, від зрадливих друзів і нещасливого першого кохання, від Інтернету і соціальних мереж, які схожі на наркотик, заїхати кудись у глиб лісу і жити відсторонено від усього світу на самоті. Звісно велике місто – це безмежні шанси реалізувати себе, але інколи воно нагадує вдало розставлені тенета, які повільно, але впевнено затягують тебе все глибше, без найменшого шансу звільнитися і розпочати все з чистого аркуша. Людина робить вибір лише один раз, а потім лише сліпо слідує за ним. Я обрала популярність, а не спокійну роботу в офісі. Ні, я не шкодую, але інколи так втомлююсь від усього, що хочеться все покинути і кудись гайнути на край світу. Додому я добралася вся занурена в філософські думки, тому, випивши трав’яного чаю, міцно заснула. 

Якщо книга вам подобається, то залишайте зірочки і коментарі, це додає мені наснаги і допомагає в творчості. Всім дякую, хто почав читати мою книгу, сподіваюся вона вам сподобається. 

Також бажаю вам залишатися здоровими в наш непростий час пандемії коронавіруса, як кажуть, температури вам 36, 6.