Розділ 4. Польова принцеса і подорож в Захмарне місто

Бронеслав

Сьогодні зранку я переконався в тому, що це вона, та, яку я так шукав. Вона боялась себе видати, але вже давно це зробила. Коли Ніка падала, зловивши її в свої обійми, зрозумів, що після смерті батьків, я нікого так і не обіймав крім неї. Сама того не знаючи, з кожною хвилиною вона стає мені рідною людиною. Я нізащо не здамся і зроблю її найщасливішою. Ми вдвох пережили важкі втрати в дитинстві, і вдвох залікуємо усі рани і шрами минулого.

А її очі... Я майже потонув у їх глибині...

- Щось довго немає нашої принцеси, - перервав мої роздуми Радомир

- А й справді, довго. Вона звісно сильна, але в наших королівствах повно небезпек. А якщо з нею щось сталось? Може підемо перевіримо?

- Ти маєш рацію. Ходімо!

Ми пішли тією стежиною, якою йшла Ніка. І раптом побачили її, таку усміхнену, життєрадісну... у ніжно-блакитній сукні. Її очі світилися щастям і відбивали сонячне проміння у небо. Вона дивилась на нього, наче заглядала йому в самісіньке серце, а воно, в свою чергу дарувало їй своє безмежне тепло та бездонну синяву своїх очей. Тонкі брови надавали її погляду задумливості про щось вічне.

Вона нахилилася понюхати лілію, а потім навпростець побігла у поле, де цілуються із сонячним промінням спілі жита та жовтогарячі соняхи. Принцеса пестила своїми долонями золоті колоски та ніжні пелюстки. І здивовано завмирала щоразу, коли співали птахи. А потім до неї прийшло оленятко. Воно не злякалося її зовсім. Вони вдвох сіли на зелену шовкову траву, і вона, неначе меншому братові, щось захоплено розповідала, а він її уважно слухав, немов розумів кожне слово, сказане її ангельськими вустами.

Так минуло ще декілька хвилин. І принцеса почала підніматися зі свого місця.

Я торкнувся плеча Радомира, жестом показуючи йому, що треба йти, поки Ніка нас не помітила. Наостанок я глянув на принцесу, аби хоч на деякий час запам’ятати її ніжною і милою..., такою справжньою.

Ніка

Залишивши хлопців, я пішла на берег річки. Трохи поплавала там, а потім мені захотілося одягнути сукню. Так давно цього не робила. З чарівним кільцем для мене це не проблема, а через декілька хвилин я вже бігла у безкрайнє поле. Мені так захотілося вдихнути свободу на повні груди, відчути обійми вітру на своїх плечах... Так непомітно промайнув досить великий проміжок часу.

Я швидко змінила свій зовнішній вигляд і знову почала грати роль хлопця. Коли прийшла на галявину, хлопці дивно мовчали і дивились на мене так, начебто хотіли побачити на моєму місці когось іншого. О, ні! Сподіваюся вони не пішли за мною і не побачили на моєму місці дівчину. Треба перевірити.

- Хлопці, вибачте за те, що мене так довго не було. Сьогодні такий чудовий ранок, мені вперше за довгий час захотілося відчути, що таке справжня воля.

- Все гаразд! Ми розуміємо тебе і не сердимось. Тільки візьми нас із собою іншого разу. Ми переживали, що з тобою щось могло статися, тому хотіли вже йти шукати тебе.

- Пробачте, що змусив хвилюватися, - я полегшено видихнула, вони нічого не запідозрили здається.

- Куди сьогодні вирушимо? Яке в нас найперше завдання? - повна ентузіазму і впевненості у своїх силах запитала я.

- Наш шлях пролягає сьогодні у Захмарне Місто, про нього ми говорили вчора. Спершу спробуємо знайти шолом небесного просвітлення. За легендою він знаходиться у таємній бібліотеці, яка закрита від людського ока. Є лише один ключ — щире бажання зайти до неї, а вона сама вирішить, чи гідні ми того чи ні. В нас є лише один шанс на це, бо у місті можуть бути шпигуни. А потім вдаючи простих мандрівних поетів, ми переночуємо у таверні “Туманний двір”. Проте ми повинні бути дуже обережними, адже “чорні ворони” повсюди.

- Ти готов...ий Нік? -запитав Мир.

- Так, як ніколи.

Через декілька хвилин ми продовжили подорож.

- Слава, а чому Захмарне Місто так дивно називається? - порушила тишу між нами.

- Все через те, що це місто знаходиться вгору проти течії річки Небесні води. Воно розташоване у річковій долині, тому це так званий туманний альбіон Королівства Свободи. Жителі назвали своє місто захмарним, бо воно рідко бачить промені сонця. Я читав, що раніше ця місцевість була приваблива серед мандрівників, проте наскільки все змінилось після вторгнення “чорних воронів” невідомо. Але сумніваюся, що там нам буде солодко...

- Ось як воно виглядало за правління моїх батьків. Він показав мені сторінки зі своєї книги. Місто було таке красиве, будинки у білих і блакитних тонах, золотом сяяли дахи. Туман вкривав місто ніжною білою ковдрою, немов закриваючи від полудневої спеки. Люди були щасливими, діти гралися. Кожен житель насолоджувався неповторною красою своєї домівки.

Десь о полудні ми були на місці. Місто дійсно здається було гарним, але тепер воно втратило цю красу: будинки виглядали сірими та незатишними, дахи та куполи вже не переливались золотом, а почорніли і заіржавіли як звичайне залізо, люди сумні, деякі в розпачі. Поруч чути каркання ворон...

- Наскільки все змінилося тут, - розчаровано промовила я.

- Так, і чим далі ми будемо подорожувати, тим гіршим буде стан населених пунктів і гучніше буде чутно каркання ворон. Вони начебто шпигуни, які споглядають кожен твій рух із неба.

- Місто Вітрів виглядало значно краще, ніж Захмарне місто, - зазначив Мир.

- Так, я переїхав у дитинстві туди і весь цей час захищав його. “Чорні ворони” ненавидять мене так само, як вас і зниклу принцесу. Всі ці роки я стояв на варті Міста Вітрів, але потрібно захищати не лише його, а усі три королівства. Тому, я тут, з вами — промовивши це, я торкнулась кільця.