Розділ 3. Як довго можна вберегти чиюсь таємницю?

Бронеслав

Яким мені здався Нік? Якщо серйозно, то попри те, що він дуже сміливий та вправно володіє зброєю, в нього часом дивна поведінка. Коли він привів мене у свій таємний сховок, було відчуття, що то палац принцеси, а не лицарська обитель. Потім я помітив, що Радомир знає Ніка. А Нік, у свою чергу, теж з ним знайомий, хоча не визнає цього. Цікаво чому? Тут же немає нічого поганого. Зупинившись на поляні на нічліг, нам не було в чому зварити їжу. Вкотре здивував Нік, який дивовижним способом перемістив до нас казанок, ложку, спеції і навіть тарілки. Потім коли він разом із Радомиром пішли на річку ловити рибу і поранився, Радомир приніс його на руках. Отже не такий він уже й тяжкий. Коли я лікував рану, то тримаючи його ногу, зрозумів, що вона надто тендітна, як для хлопця. А коли спробував печиво, яке приготував Нік, до мене дійшло, хто сидить переді мною. Коли вона заснула, Радомир почав розмову, чим і підтвердив мої сумніви.

- Невже Нік — це... принцеса Королівства Надії? В мене весь день виникали сумніви, які намагався відгонити від себе. Я згоден з тим, що ти сказав, але щоб остаточно сказати тобі свою відповідь, мені потрібно впевнитися в дечому.

- Гаразд. Чекатиму на відповідь... До речі, ти ж спеціально не хотів вести Ніку у найближче поселення? Ми б устигли, якби поспішили, - запитав Радомир.

- Так. По перше, я хотів її підготувати до майбутніх випробувань, а по друге перевірити поведінку. Тому що в присутності незнайомців вона зовсім інша, а в нашій компанії вона стає собою. Схоже, ми заслужили у неї довіру, - відповів я.

- Тому я й кажу, якщо вона обере когось з нас, ми все одно залишимось друзями, бо переживши стільки негараздів, ми повинні триматися разом, - я кивнув, погоджуючись із ним...

Далі ми сиділи мовчки, дивлячись як солодко спить наша принцеса-лицар. Ми обидва знайшли її, через стільки років часу. Навіть якщо я буду їй просто другом, мене це влаштує. Кажуть, якщо твоя любов справжня, то ти зможеш відпустити...

Це одне із найскладніших життєвих рішень — відпустити ту, хто зайняв твоє серце. Відпустити ту, до якої так звик за короткий проміжок часу, яку хочеться любити і бути з нею поруч. Але якщо не можна, якщо з її боку це виявиться просто дружбою чи прихильністю, це якраз і ховає справжнє кохання у туман.

Відпустити людину виявляється настільки складно, що майже нереально. Де б ми не були, наші справжні почуття будуть з нами. Відпустити — це не означає кинути людину, зрадити її і забути назавжди, зовсім ні. Відпустити — це дати шанс одне одному бути щасливими, хоч і не разом. А кохання — це коли ви бажаєте одне одному тільки щастя, адже ж так?

Якщо потрібно буде, я її відпущу. Якщо вона захоче, то буде зі мною. Я не буду йти проти життя, а стану її вірним другом...

На світанку ми вирішили зробити для Ніки сюрприз. Я пішов збирати гриби, а Радомир сидів поруч з нею. Потім навпаки, він пішов на полювання, а я охороняв її сон. Ще ми знайшли трохи овочів, а в речах, які взяла Ніка, виявилось пляшечка молока.

Ніка

Прокинувшись рано-вранці, помітила красу довкола. Що може бути прекрасніше ранкового світанку? Що може бути чарівнішим і зворушливішим за спостерігання повільного народження нового дня й нового сонця? Перед очима все залишається таким, як було і вчора, але насправді вже не буде колишнім. Серце так і тягнеться до сонця, до нового життя. Ще дрімають метушня і турботи, в глибоких снах купаються ще не вирішені дорослі проблеми. Ніхто від тебе нічого поки не вимагає, все лише починається. І так щоранку...

Люблю спостерігати за народженням нового дня. Це видовище ніколи мені не набридне. Все тому, що світанок щоразу різний. Щоразу з його настанням, воскресає готовність до нових починань. А ще він нагадує мені про щось важливе, що я на жаль не можу згадати, скільки б разів не намагалася. Світанок в мене асоціюється з таємничістю й загадковістю, сентиментальністю та романтикою...

Солодко потягнулась, але швидко взяла себе в руки. Я ж забула, що тимчасово граю роль хлопця.

- Переможного світанку! - сонно промовила я.

- Вільного вітру у мирному небі! - одночасно промовили принци. Дивно все це якось. Що вони задумали?

- Як спалося? Як почуваєшся? - посипались запитання.

- Начебто все гаразд. Мабуть, ви не повірите, але я чудово спала на свіжому повітрі і нога мене майже не болить, - щасливо відповіла я.

- Прекрасно! Тоді настав час снідати. Ми приготували для тебе рагу із грибів. Сподіваємось тобі сподобається. Але спершу я піду за водою і приготую какао з молоком, - промовив Радомир.

Коли ми залишились удвох з Бронеславом, я помітила, що мого талісмана на шиї немає.

- Слава, а ти часом не бачив мій кулон у формі троянди?

- Він для тебе дуже важливий?

- Не уявляєш настільки. Це остання пам’ять про моїх батьків. Я завжди носив його із собою. А тепер... - я приречено зітхнула.

- Ти його шукаєш?

- Так! Де ти його знайшов? Я вже всюди шукав.

- Коли ти спав, я побачив його на траві. Дозволь допомогти тобі, - не запитав, а поставив мене перед фактом.

-Ні, дякую, сам впораюсь. Я ж хлопець все таки..., - мені приємна його увага, але я боюся що видам себе, а ще, що він помітить мій знак на шиї.

- Ну, як хочеш. В такому разі поки залишу його у себе в пам’ять про тебе, допоки не захочеш, щоб я допоміг тобі, - знову поставив мене перед фактом.