Розділ 1. Те, що здавалось кінцем, стало початком

Бронеслав

Вільного вітру!

Я Бронеслав, принц Королівства Свободи і мені 20 років. Можливо, почувши моє ім’я ви подумаєте: який він сильний і сміливий, його ім’я говорить саме за себе... Та чи усвідомлюєте ви, яка відповідальність у мене зараз на плечах? Яким би сильним я не був і що б не означало моє ім’я, іноді побоююсь підвести себе і свій народ. Моє королівство, як і сусідні з ним, впродовж 15 років страждає від банд небезпечних магів та злочинців. Вони знищують все хороше, що є в цьому прекрасному світі... Моя сім’я теж була знищена їхніми руками.

Я досі згадую той останній день перед... Мені було 5 років. Мої батьки сиділи у тронній залі насолоджуючись часом, проведеним разом зі мною. Мама любила розповідати мені чарівні історії про принцесу Перемогу та її пригоди, а тато завжди казав, що коли я виросту, то повинен познайомитися із цією чарівною незнайомкою. Я любив слухати материнські історії, хоча й не розумів, де живе та принцеса. Але слухаючи їх, щоразу відчував, як моє серце б’ється частіше... Обіймаючи матусині коліна і тримаючи батькову руку, виникло передчуття, що це остання наша зустріч. Так і сталося, наступного дня мені повідомили, що мої батьки поранені і їм залишився лише день. Я намагався пробути з ними якомога довше, намагаючись вилікувати їх. Але все було марно. В черговий раз обезсилений впав на коліна біля батьківського ліжка і вперше заплакав, байдуже, що хлопчик. Батько погладив мене по головці, а матуся пригорнула до себе. Вони заспокоїли мене і відкрили велику таємницю, яка досі живе в середині мене. Виявляється, цей день теж міг бути для мене останнім, на мене теж полювали. Однак їм це не вдалося через те, що на моєму тілі, а точніше на шиї розташований малопомітний та майже невидимий для інших знак серця у броні. Батько сказав, що я зможу знайти свою принцесу Перемогу саме за ним. Цей знак з’явився в мене при народженні, спочатку його навіть не помітили. Про нього знає лише королівський чарівник Зореслав, який і порадив моїм батькам тримати це в таємниці. Він сказав, що такі парні знаки з’являються один раз на тисячоліття в тих людей, яким судилося бути разом. Ці знаки захищають своїх підопічних від будь-яких негараздів і в подальшому сприяють їхній зустрічі. За останнє тисячоліття люди перестали вірити і вважають це вигаданою легендою чарівника, який хотів здобути славу своїми фантастичними розповідями. Однак легенда вже більше не легенда, а доведений факт. І як же дивно стояти тут, посеред тронної зали і розуміти, що твоє життя врятував якийсь малопомітний знак сердечка у броні. А ще гірше розуміти, що ти у 5 років залишився сам на сам у цій клятій боротьбі...

В той самий день стоячи біля вікна і роздумуючи над останніми подіями, відчув на плечі теплий і лагідний дотик руки Зореслава. Він пообіцяв бути поруч, навчити всього і допомагати мені керувати королівством. Вже тоді почав розуміти, що весь тягар влади та відповідальності ліг на мої плечі. Але я незважаючи на все, спробую подарувати щасливе життя своєму народові. Зореслав розповів, що у сусідньому королівстві теж сталося горе. Загинув король і королева. Відомо, що в них була єдина чотирьохрічна дочка. Але що з нею невідомо. Одні говорять, що вона загинула, інші стверджують, що та дивом вижила і таємно під керівництвом своєї хрещеної чарівниці, разом із своїм народом вирушила за межі свого королівства, так як, ті землі виявилися не придатними для життя. Цікаво, як звати ту принцесу? Сподіваюся вона жива і в безпеці зараз. Хай там як, у душу закрались настирливі думки: “Зачекай ще трохи, моя принцесо! Скоро я закрию твоє серце бронею, а ти моє...”

Ніка

Переможного світанку!

Я Ніка, принцеса спустошеного Королівства Надії. Мені 19. Якщо ви спитаєте, звідки береться надія? Я відповім не задумуючись — з серця. Саме воно наповнює тіло життям, саме воно страждає від нестерпного смутку і всіх бід, що лягають на людські плечі. Іноді все здається безнадійним, згубним, немає бажання жити далі. Але в кожному з нас є внутрішня сила, що спонукає щодня прокидатися, творити добро, допомагати іншим. Це і є надія. Вона допомагає долати власні хвороби, йти назустріч життєвим перешкодам сміливим кроком, не опускаючи голови ні перед чим. Чи є сенс в тому, щоб на щось сподіватися? Надія теж має певний термін і підстави. Адже не можна сидіти, склавши руки, і чекати на якісь зміни. Надія для мене, це бажання і прагнення до досягнення поставлених перед собою завдань. Та чи варто говорити про надію, коли тебе обдурюють, принижують, розтоптують твою гідність? Вона не зможе довго жити на попелі відносин, побудованих на обмані, зрадах, брехні. Надія в цьому випадку — марна трата часу і сил. То чи потрібна взагалі людям надія? Якщо хтось із вас дасть негативну відповідь, то я з легкістю прирівняю її до твердження, що людина може жити без серця. Адже надія — це найяскравіший факел, що здатен освітити непроглядний шлях до самого кінця і вивести до довгоочікуваного щастя. Без неї не можна, без неї ми перестанемо жити...

Існування надії неможливе без віри і любові. Тільки люблячи і вірячи, можна сподіватися на те, що завтрашній день буде кращим, життя яскравішим і насиченим, діти не будуть хворіти, а хворі люди скоро стануть здоровими…

Після смерті батьків, надія стала моєю вірною супутницею. Якщо ви чули про маленьку принцесу спустошеного королівства, яка начебто вижила, я зізнаюся — вона це я...

Я смутно пам’ятаю той день... День мого Народження. Мені виповнилося 4 рочки. Мама тримала мене у своїх ніжних обіймах, не бажаючи відпускати. А татусь поцілував ніжно у рожеві щічки. Ранок був дійсно прекрасним. Потім подарунки, смачненький тортик, а найголовніше — весь день, проведений із батьками. Вони, знаючи про мої захоплення лицарськими штучками, подарували мені білосніжного коня. Я дала йому ім’я Тихон. Мечем і арбалетом мені користуватися не дозволили, бо ще надто маленька. Любов до лицарства в мене з’явилася відтоді, коли матуся мені вперше розповіла чарівну історію про відважного принца і його пригоди. Я захотіла стати як він, хоча я й дівчинка. Дізнавшись про це, батько в той день якось загадково усміхнувся і сказав, що все можливо, якщо в твоєму серці живе надія, а ти керуючись нею, досягаєш цілі. Наступного ранку я прокинулась від тривожного сну. Виявилось, зловмисники дібралися і до моїх батьків. Я дивом лишилася жива. Востаннє обіймаючи батьків, дізналася, що мене врятував маловидимий знак серця у броні на шиї. Про нього знала лише моя хрещена чарівниця Квітослава. Батько сказав, що за цим знаком я можу знайти колись того принца, про якого розповідала мама. А далі все як у тумані... Квітослава повідомила, що нам потрібно разом із іншими людьми покинути межі королівства, адже його землі непридатні для життя. Що ми і зробили. Прийняти нас погодились сусідні королівства, які попри труднощі іще міцно стояли на ногах. Частина жителів мого королівства переселились у Королівство Миру, а інша, до якої потім приєдналася і я — до Королівства Свободи. У Королівстві Миру теж був маленький принц, в нього аналогічна ситуація. Але я була на той час поруч з ним і змогла дивом його врятувати. Правда, досі не можу зрозуміти як. Потім наступні декілька днів, ми весь час гралися разом. Мені вперше так було весело із другом за довгий час. Але потім Квітослава сказала, що ми повинні їхати, так, як мене можуть шукати зловмисники. У Королівстві Свободи все складалося б не погано, якби мої однолітки не насміхалися над тим, що я захоплююся лицарством. Спочатку я мовчки терпіла їхні знущання, а згодом зрозуміла, що якщо хочу стати лицарем, окрім слабших, я повинна захищати ще й свої принципи і моральні переконання. Дедалі частіше я ставала тією, якою мріяла бути. Але суспільство не хотіло визнавати “леді-воїна”, тому зовсім скоро я вдалася до хитрощів, в чому мені значно допомогла Квітослава. Хай там як, я не мала намірів коритися долі, бо мала велику силу волі.