Розділ 57

Дні, що настали після тієї страшної ночі, були суцільною пеленою хвилювань. Дмитро перебував у реанімації, його стан був стабільним, але лікарі не давали остаточних прогнозів. Олена, виснажена пологами та стресом, відмовлялася покидати палату, поки не отримає дозволу побачити його. Новонароджений Михась (саме так вона назвала третього синочка, надіючись, що він принесе мир і силу), спокійно спав поруч, не знаючи про тривогу матері.
Аліна була її опорою. Вона постійно бігала між палатою Олени та реанімацією Дмитра, передаючи новини. Софійка, яка залишилася вдома з нянею, щогодини телефонувала, питаючи про тата.
Нарешті, після кількох днів нестерпного очікування, лікар дозволив Олені навідати Дмитра. Її серце шалено калатало, коли вона готувалася до зустрічі. Вона взяла Михася на руки, а до неї приєдналися Аліна, яка тримала Мирона і Надію, та Софійка. Це була їхня родина, яка йшла підтримати свого захисника.
Коридори лікарні здавалися нескінченними. Кожен крок був сповнений надії та страху. Вони зупинилися біля дверей палати, де лежав Дмитро. Олена глибоко вдихнула, а потім обережно відчинила двері.
Дмитро лежав на ліжку, блідий, але його очі були відкриті. Він повернув голову, і його погляд зустрів погляд Олени. Його обличчя осяяла слабка, але щира усмішка. Він побачив її – свою кохану жінку, виснажену, але неймовірно сильну. А потім він побачив дітей.
Софійка, побачивши тата, кинулася до ліжка. «Тату! Ти живий!» — її голос був наповнений радістю і сльозами. Дмитро простягнув до неї руку, і вона міцно схопила його палець.
Олена підійшла ближче, її очі були сповнені сліз. Вона обережно нахилилася, щоб Дмитро міг побачити Михася, який мирно спав на її руках.
«Дмитре… — прошепотіла вона. — Це Михась. Наш синочок».
Дмитро ледь помітно кивнув, його погляд був сповнений ніжності та здивування. Він бачив нового сина, а потім його очі перейшли до Аліни, яка тримала Мирона та Надію.
«І… близнюки…» — його голос був хрипким, але в ньому читалося непереборне щастя.
Аліна підійшла, показуючи йому дітей. «Мирон і Надія. Вони на тебе чекали».
Палата наповнилася тишею, яку переривало лише дихання дітей та схлипування Софійки. Дмитро дивився на них усіх, його серце переповнювалося емоціями. Він відчував кохання, яке було настільки потужним, що, здавалося, могло зцілити будь-яку рану. Він бачив свою родину – повну, незважаючи на всі випробування, що випали на їхню долю.
Олена взяла його руку і притулила її до свого серця. «Ми вдома, Дмитре. Усі разом. Ми ніколи тебе не залишимо».
У цю мить Дмитро відчув, як з його душі спадає останній тягар. Страх, біль, сумніви – все це зникло, замінене почуттям глибокого спокою. Він знав, що його боротьба ще не закінчилася, що на нього чекає довгий шлях до одужання. Але він знав, що тепер він не сам. Його сім'я була поруч, об'єднана любов'ю, яка долає всі перешкоди, що живе крізь час і випробування.
Цей розділ їхнього життя був написаний болем, але він також був пронизаний світлом надії. Серце Анни, що билося в Олені, дало їй силу, а їхнє спільне кохання подарувало нове життя – життя, яке буде вільним від примар минулого. Їхня історія тривала, і вона була історією про перемогу.