Розділ 47

Спокій, який вони нарешті здобули, був справжнім благословенням. Дні текли розмірено, наповнені простими радощами. Дмитро почувався щасливим, як ніколи раніше. Він дивився на Олену, що сиділа поруч з Аліною, їхні голоси зливалися в тиху розмову, і розумів: це його життя, його сім'я.
Аліна поступово інтегрувалася в їхнє життя. Вона допомагала Олені з будинком, грала із Софійкою, яка швидко звикла до її присутності, і навіть почала займатися волонтерством у місцевому притулку для тварин, знаходячи в цьому відраду. Її талант до малювання розквітав, і Дмитро навіть допоміг їй організувати невелику виставку її робіт.
Олена, у свою чергу, повністю відновилася. Біль у серці, спричинений стресом, минув, а «відлуння» пам’яті Анни стали більш ніжними, менш нав’язливими. Вони перетворилися на своєрідний внутрішній голос, що іноді давав поради, іноді просто нагадував про присутність тієї, чиє серце вона носила. Олена відчувала, що Анна є частиною її, але не заміщує її.
Одного вечора, коли Софійка вже спала, Дмитро й Олена сиділи на веранді. Була тепла літня ніч, зоряне небо розсипало мільйони діамантів.
«Дмитре, — тихо сказала Олена, дивлячись на зорі. — Я думаю, нам час поговорити про це відкрито».
Дмитро повернув голову. «Про що, люба?»
«Про дитину, — вона злегка усміхнулася, її очі блищали. — Я знаю, що це може бути складно. Моє серце, моє здоров’я… але я відчуваю, що ми готові. Ти готовий?»
Дмитро відчув, як його серце забилося швидше. Він ніколи не думав про це відкрито, боячись порушити крихкий спокій, боячись нових випробувань. Але зараз, дивлячись на Олену, він зрозумів: це те, чого їм не вистачало для повного щастя. Нове життя.
«Олено… я… я дуже хочу цього, — прошепотів він, беручи її руку. — Але я хвилююся. Після всього, що ми пережили…»
«Ми сильніші, Дмитре, — її голос був сповнений впевненості. — Ми пройшли через пекло і повернулися. Ми витримали всі таємниці, весь біль. Анна… я відчуваю, вона б хотіла цього. Щоб життя продовжувалося».
У цю мить, ніби у відповідь на її слова, Олена відчула легкий спалах у свідомості. Це було «відлуння» Анни. Яскраве, тепле відчуття радості та схвалення. Олена усміхнулася.
«Вона з нами, — сказала Олена, її голос був сповнений тепла. — І вона благословляє нас».
Дмитро подивився на неї, а потім на небо. Він відчував присутність Анни, її невидиму підтримку. Він обійняв Олену, притискаючи її до себе.
«Добре, — сказав він, і його голос був наповнений рішучістю та надією. — Давай спробуємо. Давай подаруємо Софійці братика чи сестричку. І собі – нове майбутнє».
У його словах не було страху, лише любов. Любов, яка пройшла через такі випробування, що здавалися непереборними. Цей розділ їхнього життя був написаний болем і втратами, але тепер він переходив до нової, світлої глави. Глави, де перехрестя долі привело їх до повного щастя, де серце, що пройшло через смерть, знову знайшло своє призначення – дарувати життя і любов.