Розділ 42

Штурм Інституту біоінженерії був блискавичним. Андрій, розуміючи, що часу обмаль, не став чекати додаткових санкцій, посилаючись на інформацію про потенційну небезпеку експериментів та можливе утримання людей проти їхньої волі. Спецпризначенці, діючи швидко та злагоджено, оточили будівлю.
Дмитро та Олена чекали в машині неподалік, їхні серця шалено калатали. Олена тримала руку Дмитра, її погляд був прикутий до входу в інститут. Її зв'язок з Аліною був настільки сильним, що вона відчувала кожен її подих, кожен її біль.
Через кілька хвилин з інституту почувся шум. Розбите скло, крики, звуки боротьби. Дмитро хотів кинутися туди, але Андрій суворо наказав йому залишатися на місці. Це була поліцейська операція.
Нарешті з будівлі вивели перших затриманих – співробітників інституту, їхні обличчя були блідими від переляку. Потім, через головний вхід, вивели чоловіка в білому халаті, його руки були скуті за спиною. Це був професор Васильєв, чиє ім'я фігурувало в щоденнику Аліни. Його обличчя було спотворене злістю і розчаруванням.
І тоді з'явилася вона. Аліна. Її вели обережно, вона була виснажена, її волосся розпатлане, а одяг – забруднений. Але вона була жива. Її очі, як дві краплі води схожі на Аннині, були сповнені болю, але також – і дивного полегшення.
"Аліна!" — вигукнула Олена, не втримавшись. Вона вибігла з машини, забувши про всі обмеження.
Аліна, почувши своє ім'я, підняла голову. Її погляд зустрівся з поглядом Олени. У цей момент Аліна раптом відчула щось. Щось знайоме. Щось рідне. Її очі розширилися, коли вона побачила Дмитра, що йшов за Оленою.
"Анна?" — прошепотіла Аліна, її голос був ледь чутним. Вона подивилася на Олену, потім на Дмитра, на її обличчі з'явилася неймовірна суміш подиву, радості та смутку.
Дмитро підійшов до них. "Аліна, це я, Дмитро. Це Олена. Вона... вона отримала серце Анни".
Аліна подивилася на Олену. Її рука піднялася, щоб доторкнутися до обличчя Олени, ніби перевіряючи, чи це не сон. "Серце... моєї сестри..."
Олена міцно обійняла її. "Ти в безпеці, Аліна. Ми прийшли за тобою".
Аліна почала плакати. Це були сльози полегшення, болю та невимовного щастя.
"Вони тримали мене тут, — сказала Аліна, її голос був хрипким від сліз. — Вони хотіли... вони хотіли використати мої генетичні дані, щоб створити... копію. Щоб відновити проект "Ехо" з нуля. Після того, як Анна... вони шукали мене. Це Артем. Він знав про наш зв'язок. Він продав їм інформацію про нас".
Дмитро відчув, як його серце стискається від гніву. Артем. Його злочини були набагато глибшими, ніж він міг собі уявити. Він не просто маніпулював трансплантацією, він був співучасником цього жахливого "Проекту 'Ехо'", який експлуатував життя людей.
Андрій підійшов до них, його обличчя було серйозним. "Ми знайшли всі докази, Аліно. Ваші медичні файли, записи експериментів, усе. Професор Васильєв вже дає свідчення".
Дмитро подивився на Олену, потім на Аліну. Дві жінки, такі схожі зовні, але такі різні долею, були тепер об'єднані однією трагічною історією. Олена несла в собі серце Анни, її пам'ять, її любов. Аліна несла її генетичну спадщину, її генетичний "відбиток". І обидві вони були жертвами однієї і тієї ж зловісної схеми.
Ця зустріч була не просто кінцем одного етапу, а початком нового. Правда про "Проект 'Ехо'", про експерименти з генетикою та пам'яттю, мала бути розкрита. Це була не просто історія кохання, а історія про межі науки, про етику, про жагу до влади та про силу людського духу, який може протистояти будь-яким випробуванням. І Дмитро розумів, що їхня боротьба за справедливість та мир ще не завершилася.