Розділ 33

Лист Анни, що лежав у скриньці, виявився не просто прощальним словом, а справжнім заповітом, наповненим таємницями, які Анна воліла приховати від Дмитра. Поки Олена і Дмитро, затамувавши подих, готувалися читати його, раптом пролунав дитячий вереск, що миттєво обірвав будь-які інші думки.
"Софійка!" — вигукнув Дмитро, його серце стиснулося від жаху.
Вони кинулися до кімнати, де ще мить тому була дівчинка. Кімната була порожньою. Вікно – відчинене навстіж, а поруч на підвіконні – невеликий, але свіжий відбиток черевика. Дмитро одразу зрозумів. Це не був дитячий малюнок. Це був слід.
"Ні! Знову ні!" — Дмитро відчув, як холодна хвиля паніки накочується на нього. Він тільки-но повернув Софійку, тільки-но почав вірити, що все буде добре.
"Це Артем, — висловила здогад Олена, її обличчя було білим, але в очах спалахнула небезпечна рішучість. — Він знає, що ми тут. Він не заспокоїться".
Дмитро кинувся до вікна. Під ним, на м'якій землі, був чіткий слід дитячого взуття, що вів до густого лісу. "Він взяв її! Знову!"
Андрій, якого Дмитро попросив приїхати з поліцейською групою, щоб задокументувати місце, де знайшли Софійку та компромат на Артема, прибув за кілька хвилин. Побачивши відчинене вікно та перелякані обличчя Дмитра й Олени, він одразу ж віддав накази прочісувати прилеглу територію.
Дмитро, не чекаючи ні секунди, кинувся в ліс, ігноруючи крики Андрія. Олена побігла за ним. Вони бігли крізь хащі, їхні серця шалено калатали. Дмитро кликав ім'я Софійки, його голос зривався на хрип. Олена відчувала, як кожне биття серця Анни в її грудях наповнює її нестримним бажанням знайти дівчинку.
Ліс був густим і темним, сонячні промені ледве проникали крізь крони дерев. Кожен кущ, кожне дерево здавалося загрозливим. Минали хвилини, які перетворювалися на вічність. Надії та відчай змішувалися в їхніх душах. Дмитро відчував, як його сили вичерпуються. Він вже був готовий впасти від розпачу, коли раптом почув тихий схлип.
"Софійка!" — вигукнув Дмитро, кидаючись на звук.
Вони продерлися крізь густі чагарники і побачили її. Софійка сиділа під розлогим старим дубом, притулившись до його стовбура. Вона плакала, її маленьке тіло тремтіло, але вона була цілою і неушкодженою.
Дмитро кинувся до неї, міцно обіймаючи. "Моя дівчинка... Моя люба..." — його голос тремтів від полегшення.
Олена теж опустилася поруч, її очі були наповнені сльозами. Вона обійняла Софійку, відчуваючи, як тепло маленького тіла проникає в її душу.
Але тут, з-за дуба, з'явився Артем. Він був поранений, його одяг був розірваний, а на обличчі застигла гримаса люті. Він тримав у руці ніж, його погляд був божевільним.
"Ви думали, що я так просто віддам її? — прохрипів він. — Вона моя. Вона моя помста!"
Олена зблідла. Дмитро закрив Софійку своїм тілом.
"Відійди, Артеме! Ти програв! У нас є всі докази. Твоя імперія зруйнована!" — голос Дмитра був твердим.
"Ні! Не все! У мене є ще один козир! — Артем засміявся хрипким сміхом. — Я знаю, що серце Анни... це не лише спогади! Це ключ до того, що може знищити вас усіх! І я знаю, де це! І якщо я не зможу її мати, ніхто не матиме!"
Він зробив крок до них, ніж блиснув у його руці. Дмитро приготувався до удару, але в цей момент пролунав постріл. Артем здригнувся, його очі розширилися, і він безсило впав на землю.
Андрій стояв за кілька метрів, його пістолет був спрямований на Артема. "Руки вгору! Ти оточений!" — вигукнув він.
Дмитро полегшено видихнув. Небезпека минула. Артем був знешкоджений. Спецпризначенці, які прочісували ліс, почали з'являтися з усіх боків.
Софійка була в безпеці. Олена була поруч. Але слова Артема, його останні, божевільні слова, відлунювали в голові Дмитра. "Ключ до того, що може знищити вас усіх". Що він мав на увазі? Яка ще таємниця ховалася за серцем Анни? Ця приголомшлива знахідка Софійки принесла не лише полегшення, а й новий, ще більш заплутаний виклик.