Розділ 32

Дорога до старого батьківського будинку Дмитра була сповнена невідомості. Олена тримала в руках ту саму шкатулку, а в ній — старовинний ключ, який, здавалося, обпікав їй долоню. Софійка, відчуваючи серйозність моменту, мовчала, притиснувшись до Дмитра на задньому сидінні.
Будинок стояв на пагорбі, оповитий пожовклим осіннім листям. Він був старим, але міцним, і кожен куточок його стін зберігав спогади про минуле життя Дмитра та Анни. Тут вони будували свої мрії, тут Дмитро вперше відчув себе щасливим. І тепер це місце стало ключем до нової, незрозумілої таємниці.
"Анна дуже любила цей будинок, — тихо сказав Дмитро, коли вони вийшли з машини. — Кожен його куточок був для неї особливим".
Вони увійшли всередину. Повітря було затхлим, на меблях лежав шар пилу. Але для Дмитра кожен предмет був наповнений спогадами. Олена відчувала дивне відчуття дежавю, ніби вона вже колись була тут, хоча розумом знала, що це неможливо. Це було серце Анни, що реагувало на рідні стіни.
"Де б це могло бути?" — запитала Олена, розгублено озираючись.
"Анна була поціновувачкою таємниць, — усміхнувся Дмитро, його очі засяяли спогадами. — У нас було кілька "секретних місць" для дрібничок. Наприклад, стара скриня на горищі, або полиця за фальшивою стінкою в бібліотеці..."
Вони почали шукати. Горище було повне старих речей, скринь, коробок. Олена відчувала, як її серце шалено калатає. Вона перебирала старі альбоми, забуті іграшки, сувеніри. Кожен предмет ніби нашіптував їй якісь фрагменти пам'яті. Вона бачила образи Анни — її сміх, її рухи. Це було дивне, майже сюрреалістичне відчуття.
Раптом Софійка, яка бігала навколо, весело закричала. "Тату! Дивись!"
Вона стояла біля старої книжкової шафи в кутку бібліотеки. За однією з полиць, що здавалася звичайною, була невелика щілина. Дмитро підійшов. "Добре, Софійко! Я завжди казав Анні, що цей тайник занадто очевидний!" — він посміхнувся.
Олена простягнула йому ключ. "Спробуй цим".
Ключ ідеально підійшов. З легким клацанням фальшива стінка відсунулася, відкриваючи невелику нішу. Всередині було кілька предметів: запилена книга, стара фотографія, і... ще одна шкатулка. Вона була меншою за першу, виготовлена з темного дерева, але на ній був вигравіруваний той самий візерунок, що й на ключі.
"Що це?" — прошепотіла Олена, її голос був наповнений тривогою.
Дмитро обережно взяв шкатулку. На її кришці був ще один напис, вигравіруваний дрібними літерами: "Veritas in corde tuo".
"Правда у твоєму серці", — переклав Дмитро, відчуваючи, як по його шкірі пробігають мурашки. Це було звернення до Олени.
Він спробував відкрити шкатулку, але вона була замкнена. Здавалося, для неї потрібен був інший ключ.
"Ні, — раптом сказала Олена. — Я відчуваю... її не потрібно відкривати ключем. Її потрібно відкрити... серцем".
Вона взяла шкатулку в руки, притиснувши її до грудей, до того місця, де билося серце Анни. Дмитро і Софійка спостерігали за нею, затамувавши подих.
Олена заплющила очі, зосередившись. Вона відчувала, як шкатулка ніби пульсує в її руках, реагуючи на биття серця. Вона відчувала потік спогадів, емоцій – нерозпізнаних, але таких рідних. Це було відчуття любові, болю, прощання.
І раптом пролунало тихе клацання. Кришка шкатулки повільно відчинилася. Всередині лежав згорнутий пергаментний лист, пожовклий від часу.
Дмитро обережно взяв його. На пергаменті був написаний текст, але не латиною, а чітким, знайомим почерком. Це був почерк Анни.
"Моєму коханому Дмитру та моїй дорогій Софійці. І тій, хто нестиме моє серце."
Серце Дмитра шалено забилося. Це був лист. Лист від Анни. І він був написаний не лише для нього та Софійки, а й для Олени. Таємниця, яка розкривалася, була набагато глибшою, ніж будь-які їхні здогадки. Це було прощальне слово, заповіт. І Дмитро розумів, що це лише початок.