Розділ 31

Світло, що випромінювала шкатулка, поступово згасло, але її вплив на Олену був глибоким. Вона стояла, як загіпнотизована, тримаючи ключ, її обличчя було блідим, а в очах читалася розгубленість і щось більше – якесь невідоме усвідомлення. Голос Анни, що пролунав у її голові, відлунював у свідомості, викликаючи цілу гаму емоцій.
"Олено, ти в порядку? Що це було?" — запитав Дмитро, обережно торкаючись її плеча. Він відчував, як його власне серце шалено калатає.
"Я... я не знаю, Дмитре, — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. — Це був голос... Анни. Вона сказала: "Знайди їх. Вони потрібні. Сховай. Врятуй". І цей ключ... і цей напис... "Моє серце твоє. Завжди з тобою. Анна". Що це означає?"
Дмитро взяв шкатулку з її рук і уважно оглянув ключ. Він був старовинним, з дивним, химерним візерунком, що нагадував геральдичний символ або містичний знак. Напис, вигравіруваний на шкатулці, був надто особистим, надто інтимним, щоб бути простим збігом.
"Це якийсь шифр, — сказав Дмитро, його розум почав працювати з подвоєною силою. — Анна, схоже, щось приховувала. Щось дуже важливе".
"Але що?" — Олена опустилася на стілець, її тіло тремтіло. — "Я відчула... це ніби частина її пам'яті передалася мені. Ніби вона намагалася щось мені показати".
Софійка, відчуваючи напругу, підійшла до Олени і притулилася до неї. "Тьотя Олена, ти не плач. Все буде добре", — прошепотіла вона, і її дитячий голос став якорем у цьому штормі невідомості.
Дмитро усвідомив, що це не чергова загроза від Артема, хоча опосередковано це могло бути пов'язано з його діяльністю. Це було послання. Послання з минулого, від Анни. І воно було адресоване Олені, носію її серця.
"Ми повинні це з'ясувати, Олено, — сказав Дмитро, його голос був твердим, але сповненим нового подиву. — Що б це не було, Анна хотіла, щоб ти це знала. І, можливо, вона хотіла, щоб ти щось захистила. "Сховай. Врятуй"".
Він згадав усі дивні збіги, усі прояви "пам'яті серця", про які говорила Олена. Її дивна інтуїція, її знання про речі, яких вона не могла знати. Можливо, це була не лише емоційна пам'ять, а й якась інша, глибинна інформація, що передалася разом із серцем.
"Цей ключ... — Олена простягнула його. — Він для чогось призначений. Можливо, для якогось тайника?"
Дмитро взяв ключ, його думки мчали. Де Анна могла щось приховати? Що було настільки важливим, що вона ризикувала життям, щоб передати це послання? І чому саме зараз, коли всі, здавалося б, проблеми були позаду?
Раптом Дмитро згадав про свій старий, покинутий батьківський будинок, де Анна і він проводили перші роки свого шлюбу. Там було багато потаємних куточків, старих скринь, де вони зберігали свої спогади. Чи могла вона сховати щось там?
"Я знаю, куди ми поїдемо, — сказав Дмитро, його очі засяяли новою ідеєю. — Мій старий будинок. Там є місця, де Анна могла щось сховати. Місця, про які знали лише ми вдвох".
Олена кивнула, в її очах з'явилася рішучість. Вона відчувала, що це не просто збіг, а новий виклик, який кинула їй доля. Виклик, який пов'язував її з Анною, з Дмитром, з їхнім спільним минулим і майбутнім. Таємниця, що лежала в шкатулці, була набагато складнішою, ніж будь-які їхні попередні проблеми. Вона була магічною, майже містичною. І Дмитро розумів, що це не лише питання розгадки секрету, а й питання їхньої долі.