Розділ 24

Дмитро стояв біля вікна лікарняної палати, дивлячись на дощовий Київ, що розкинувся внизу. Кожна краплина, що стікала по склу, здавалася його власною сльозою. У палаті за його спиною ледь чутно дихала Олена, її життя висіло на волосині. Її серце, серце Анни, відмовляло, виснажене страхом і стресом, спричиненими Артемом.
Дмитро відчував себе розчавленим. Це було дежавю, найгірший кошмар, що повторюється знову. Він уже проходив через це – безсилля, що стискає груди, коли дивишся, як та, кого кохаєш, зникає. Спочатку Анна, потім Софійка, а тепер Олена. Життя немов знущалося з нього, знову і знову забираючи найдорожче.
Його розум був переповнений думками. Він втратив Анну, свою першу і єдину любов, через трагічну випадковість, яка, як тепер виявилося, могла бути частиною чиєїсь зловісної гри. Він ледве впорався з тим горем, ледве навчився жити заради Софійки. А тепер він міг втратити Олену – жінку, яка, здавалося, була послана долею, щоб знову наповнити його життя світлом. Вона принесла в дім Аннине серце, її любов до Софійки, а разом з тим – і нову надію для Дмитра. Але тепер і вона лежала на межі.
"Як це витримати?" — прошепотів Дмитро в порожнечу, стиснувши кулаки. Він відчував себе виснаженим до межі, спустошеним. Здавалося, він більше не мав сил боротися. Він втратив одну кохану жінку, а тепер стояв на порозі втрати іншої, яка, можливо, була ще більш пов'язана з ним, ніж він міг собі уявити.
Кохання... Це слово тепер здавалося прокляттям. Кохання приносило лише біль, втрати, страх. Його серце було розбите настільки багато разів, що він боявся, що воно вже ніколи не зможе зібратися докупи. Біль за Анною, яка померла з таємницею, гриз його душу. Біль за Софійкою, яка зараз перебувала в невідомому місці, у полоні злочинця. І біль за Оленою, яка платила життям за чужі маніпуляції.
Він відчував провину. Провину за те, що відпустив Олену, коли вона потребувала його захисту. Провину за те, що сумнівався в ній, коли вона говорила правду. Провину за те, що не зміг захистити Софійку. Він був чоловіком, батьком, але відчував себе абсолютно неспроможним врятувати тих, хто був для нього найдорожчим.
Дмитро відчув, як у ньому зароджується відчай. Як йому впоратися з життям і коханням, коли воно приносить лише страждання? Чи є у нього сили знову вистояти? Чи є у нього сили знову шукати, боротися, чекати?
Він згадав очі Софійки, її посмішку, її дитячі руки, що обіймають його шию. Згадав, як вона тяглася до Олени, відчуваючи в ній матір. Цей спогад, як промінь світла, пробився крізь темряву його відчаю. Заради них. Заради Софійки. Заради Олени. Він мусить знайти в собі сили.
Його кохання до Анни було фундаментом його життя. Тепер же його кохання до Олени, яке проросло крізь біль і втрати, було не менш реальним і потужним. Воно було складнішим, боліснішим, сповненим таємниць і небезпек. Але воно було. І це кохання, хоч і приносило страждання, було також джерелом його останніх сил.
Дмитро відійшов від вікна і підійшов до ліжка Олени. Він обережно взяв її руку. Вона була теплою. Слабка, але тепла. "Ти повинна жити, Олено. Ти мусиш", — прошепотів він, відчуваючи, як його голос тремтить. У його словах була не просто надія, а відчайдушне благання. Він не знав, як він витримає, якщо втратить її. Дмитро розумів, що його серце, хоч і розбите, все ще здатне кохати. І це кохання, таке болісне і справжнє, тепер було його єдиним дороговказом у темряві. Він повинен був знайти Софійку і врятувати Олену. Інакше він втратить себе.