Розділ 22

Новини про критичний стан Олени поширилися швидко. Для Дмитра це стало сигналом до дії. Він розумів, що час спливає. Андрій, його вірний друг, теж усвідомлював всю серйозність ситуації. Тиск на Артема в СІЗО посилили. Слідчі працювали цілодобово, намагаючись вибити з нього інформацію про місцезнаходження Софійки та докази, що підтверджували б його причетність до маніпуляцій з трансплантацією.
Дмитро майже весь час проводив у лікарні, поруч з Оленою. Він тримав її за руку, шепотів слова підтримки, розповідав про Софійку, сподіваючись, що це допоможе їй боротися. Він бачив, як вона згасає, і кожен день здавався останньою боротьбою.
Тим часом, Артем, відчуваючи, що петля навколо нього затягується, готував відчайдушний крок. Його кримінальні зв'язки, що раніше здавалися Дмитру міфом, виявилися набагато глибшими, ніж хтось міг собі уявити. За ґратами він не втратив своєї влади.
Настав день, коли Артема мали перевезти з СІЗО до іншої в'язниці – для подальшого розслідування та забезпечення його безпеки від тих, кого він зрадив. Дмитро отримав повідомлення від Андрія: "Артема перевозять. Можливо, це наш шанс отримати від нього більше інформації в дорозі".
Дмитро був насторожі. Він відчував, що щось не так. Занадто багато поставлено на кін.
Колона з двох поліцейських машин та спеціального фургона для перевезення засуджених рухалася по заміському шосе. Все було стандартно. Однак на віддаленій ділянці дороги, де навколо були лише ліси, раптово з'явилася чорна іномарка, що вилетіла на зустрічну смугу. За нею слідувала ще одна. Це була засідка.
Пролунали постріли. Поліцейські машини були обстріляні, а потім – таран. Фургон для перевезення засуджених вилетів на узбіччя, перекинувшись. Хаос. Дим. Звуки сирен.
Дмитро, який чекав новин у відділку, отримав дзвінок від Андрія. Його голос був сповнений люті і відчаю.
"Дмитре! Він втік! Артем втік під час перевезення! Це була організована засідка. У нас є поранені, але Артема немає!"
Світ Дмитра знову закрутився. Паніка стиснула його серце. Він втік. Найгірший кошмар став реальністю. Артем був на волі.
Дмитро одразу ж подумав про Олену. І про Софійку. Помста. Артем завжди був одержимий помстою. Його ненависть до Олени, до Дмитра, була очевидною.
Він кинувся до лікарні, його тіло тремтіло від страху. Олена, слабка, лежала на лікарняному ліжку. Її погляд був спрямований у вікно. Коли Дмитро увійшов, вона відчула його присутність.
"Що сталося, Дмитре?" — її голос був ледь чутним, але в ньому відчувалася тривога.
"Артем... він втік", — видихнув Дмитро.
Очі Олени розширилися від жаху. Вона відчула, як її серце забилося з новою, небезпечною швидкістю. Біль пронизав її груди. Вона згадала його слова: "Це ще не кінець, Олено! Я знайду тебе!"
"Ні... ні... він не залишить нас у спокої..." — прошепотіла Олена, її голос обірвався.
Дмитро міцно взяв її руку. "Я не дозволю йому. Я захищу тебе. І Софійку. Обіцяю".
Але його власні слова звучали порожньо. Артем був вільний, і його жага помсти була набагато сильнішою, ніж будь-коли. Тепер він точно знав, що Олена – та, хто викрила його. А Софійка... Софійка була його найсильнішим важелем. Ця втеча несла не просто загрозу, а смертельну небезпеку. Помста Артема, що спалахнула з новою силою, ще не закінчилася. Вона тільки починалася.