Розділ 17

Наступні дні перетворилися на випробування. Олену затримали. Завдяки зв'язкам Андрія, її не помістили у СІЗО, а тримали під домашнім арештом, поки тривало розслідування її причетності до справ Артема. Дмитро робив усе можливе, щоб їй допомогти. Він найняв найкращого адвоката, постійно консультувався з Андрієм, намагаючись знайти будь-які докази, що підтверджували б її слова про примус і залякування.
Софійка, хоч і була знову поруч із батьком, все одно відчувала відсутність Олени. Вона стала тихою, часто малювала картинки, на яких три фігурки – вона, тато і "тьотя Олена" – стояли далеко одна від одної. Дмитро бачив, як дівчинка тужить, і це розривало йому серце.
Дмитро регулярно відвідував Олену. Кожна їхня зустріч була наповнена напругою. Він бачив її біль, її каяття. І бачив, як вона тужить за Софійкою. Коли він розповідав їй про доньку, очі Олени наповнювалися сльозами. Вона розповідала Дмитру все більше деталей про свій зв'язок з Артемом, про те, як він маніпулював нею, як погрожував її родині, як використовував її ім'я для прикриття своїх махінацій. З кожною новою деталлю Дмитро все більше розумів, що Олена була жертвою, а не спільницею за власним бажанням. Його сумніви щодо її чесності потроху розсіювалися, замінюючись розумінням і жалем.
Але найсильніше Дмитра вражала її щира, незгасна любов до Софійки. Вона питала про кожну дрібницю, про те, що Софійка їла, у що гралася, які казки їй читали. В її очах світилася та сама материнська ніжність, яку Дмитро бачив в очах Анни. Це було дивно, майже містично, але він вже не міг це ігнорувати.
Одного дня, коли Дмитро повернувся додому після чергових відвідин Олени, Софійка підійшла до нього, тримаючи в руках старий фотоальбом. Вона відкрила його на сторінці, де була фотографія Анни. "Тату, а тьотя Олена схожа на матусю, правда?" — запитала вона, дивлячись на фото.
Дмитро подивився на зображення Анни – її світле волосся, її тепла усмішка, її добрі очі. А потім він згадав обличчя Олени – її руде волосся, її вираз обличчя, її очі, в яких часто спалахував той самий вогник, що й у Анни. І в цей момент він відчув непереборне відчуття дежавю. Вони не були ідентичними, але в них була якась невловима схожість, яка виходила за межі простого збігу. Це було щось більше, щось глибоко вкорінене, можливо, в самому серці.
Його серце стиснулося. Він уже не міг заперечувати зв'язок між Анною та Оленою. Цей зв'язок був не лише у пересадженому серці, а й у чомусь невловимому, в душі. Можливо, душа Анни, її сутність, продовжувала жити в Олені, керуючи її почуттями, її любов'ю до Софійки. Ця думка була одночасно і втішною, і моторошною, але вона дарувала йому надію.
Дмитро опустився на коліна поруч із Софійкою і обійняв її. "Так, сонечко. Дуже схожа. Особливо серцем", — сказав він, дивлячись на фотографію Анни, а в думках бачачи Олену.
Його рішення було остаточним. Він не просто допомагатиме Олені уникнути в'язниці. Він боротиметься за неї. Боротиметься за те, щоб вона знову стала частиною їхньої родини. Незважаючи на минуле, незважаючи на небезпеки, незважаючи на біль. Адже його серце, хоч і розірване втратою, тепер прагнуло до Олени, яка несла в собі відлуння його коханої Анни. Він знав, що це може бути важко, але він був готовий до цього. Адже це було питання не лише розуму, а й серця. А серцю, як він уже давно зрозумів, не накажеш.