Розділ 15

Минали дні, перетворюючись на тижні, а потім на місяці, наповнені нестерпною порожнечею. Кожна ранкова зоря приносила лише нове розчарування. Дмитро обійшов усі лікарні, морги, притулки. Він відвідав кожен закуток міста, розклеїв тисячі оголошень, роздав фотографії Софійки та Олени. Його обличчя стало виснаженим, очі – запалими. Він ледве їв, майже не спав, його тіло і розум працювали на межі.
Поліція працювала, але результатів не було. Сліди Артема зникали так само швидко, як і з'являлися. Здавалося, земля поглинула їх усіх. Андрій, його друг, був поряд, підтримував, як міг, але навіть він, бачачи відчай Дмитра, починав втрачати надію.
Дмитро згасав. Його дім, колись наповнений сміхом і теплом, тепер був холодним і безмовним пам'ятником втраченому щастю. Він сидів годинами у вітальні, дивлячись на фотографії Софійки та Олени, згадуючи їхні посмішки, їхні голоси. Біль від втрати Анни, що раніше здавалася нестерпною, тепер відійшла на другий план, поступившись місцем нестерпній агонії від усвідомлення того, що він, можливо, ніколи більше не побачить своєї дитини, ніколи не відчує тепла того дивного, але такого рідного серця.
Він дійшов до межі. Надія повільно, але вірно покидала його. Він вже не сподівався. Дні перетворилися на сірий, безглуздий потік, позбавлений будь-якого сенсу. Його єдиною розрадою було те, що він боровся до кінця, що він зробив усе, що міг.
Одного похмурого осіннього ранку, коли вітер гнав пожовкле листя по вулицях, Дмитро сидів на кухні, дивлячись у порожню чашку кави. Він відчував себе спустошеним, повністю виснаженим. Життя здавалося марним.
Раптом пролунав дзвінок. Це був Андрій. Дмитро взяв слухавку, не очікуючи нічого, крім чергового розчарування.
"Дмитре! У мене є зачіпка! Дуже обережно, але є!" — голос Андрія був схвильованим, у ньому бриніла несподівана енергія.
Серце Дмитра пропустило удар. Він одразу відчув прилив адреналіну. Він, здавалося, забув, як відчувається надія. "Що? Що сталося?"
"Ми знайшли місце. Старий склад на околиці міста. Там бачили людину, схожу на Артема. Це було кілька днів тому, але інформація надійшла тільки зараз. Ми готуємося до штурму", — голос Андрія був швидким, діловим.
У цей момент Дмитро відчув, як у ньому спалахнула іскра. Іскра надії, яка, здавалося, вже давно згасла. Він відчув, як його знесилене тіло наповнюється новою енергією, новою рішучістю.
"Я з вами. Я повинен бути там", — його голос був твердим, у ньому не було й тіні колишнього відчаю.
Андрій вагався. "Дмитре, це може бути небезпечно. Почекай, поки ми перевіримо..."
"Ні! Я йду з вами! Я не можу сидіти і чекати. Це моя донька, Андрію, і моя... Олена!" — Дмитро не стримувався. Його слова були сповнені рішучості, яка здивувала навіть його самого.
"Добре. Приїжджай негайно до відділку. Але ти будеш чекати зовні. Жодних витівок", — Андрій розумів, що переконати Дмитра зараз неможливо.
Дмитро скинув з себе втому і відчай. У його серці, що так довго щеміло від болю, тепер забилося з новою силою. Це був шанс. Маленький, майже примарний, але шанс. Шанс повернути Софійку. Шанс знайти Олену. Шанс знову зібрати шматочки свого розбитого життя. Він більше не сумнівався. Він йшов.