Розділ 13

Рішучість Дмитра тривала недовго. Щойно він поклав слухавку, в серці зародилося нове, ще гостріше почуття тривоги. Він намагався додзвонитися до Олени знову і знову, але її телефон був вимкнений. Паніка повільно, але впевнено стискала його горло. Він кинувся з дому, залишивши Софійку на сусідку, і помчав до її квартири.
Двері були відчинені. Увійшовши, Дмитро одразу зрозумів: Олена зникла. У квартирі панував легкий безлад, ніби її збирали поспіхом або під примусом. На столі лежала записка, написана її нерівним почерком: "Дмитре, він знайшов мене. Мені довелося піти. Захисти Софійку. Пробач. Олена."
Серце Дмитра пронизав гострий біль. Артем. Він знову повернувся. І цього разу не просто залякував, а забрав Олену. Його рішучість боротися за їхнє спільне майбутнє була розтоптана страхом. Він відчував себе безпорадним, глибоко розчарованим у собі.
Дмитро негайно викликав поліцію. Він розповів усе, що знав про Артема, про його кримінальну діяльність, про погрози Олені. Поліцейські прийняли заяву, але їхні обличчя виражали скоріше співчуття, ніж надію. Для них це була ще одна заплутана історія, де важко було знайти сліди.
Він повернувся додому, де на нього чекала схвильована сусідка і заплакана Софійка. Дівчинка відчувала, що щось не так. Вона постійно питала: "Де тьотя Олена? Вона прийде?" Дмитро обіймав її, намагаючись стримати власні сльози. Він був розгублений, боліло серце і була розгубленість, тому що не знав що робити, як захистити Софійку і знайти Олену.
Минула ніч. Ранок приніс лише нове відчайдушне усвідомлення безпорадності. Дмитро не спав, він ходив від вікна до вікна, обдумуючи кожен крок. Йому треба було діяти. Він зв'язався зі своїм другом Андрієм, поліцейським, і попросив його особисто взятися за справу.
"Андрію, це не просто зникнення. Це викрадення. Він небезпечний. І він погрожував Софійці", — голос Дмитра був на межі істерики.
Андрій пообіцяв зробити все можливе. Він запевнив Дмитра, що вони піднімуть усі можливі зв'язки.
Дмитро намагався заспокоїти Софійку, але біль від відсутності Олени був надто великим для неї. Вона відмовлялася їсти, постійно плакала і кликала "тьотю Олену". Дмитро відчув, як його власні сили вичерпуються.
Він вирішив на мить відволікти Софійку. "Ходімо, сонечко, пограємося на майданчику. Може, там буде веселіше?" — сказав він, намагаючись натягнуто посміхнутися.
Вони пішли до найближчого парку, до того самого майданчика, де Дмитро вперше зустрів Олену. Це місце тепер здавалося якимось сумним нагадуванням про втрачене щастя. Дмитро намагався зацікавити Софійку гойдалками, пісочницею, але дівчинка лише сиділа, похнюпившись.
Раптом Дмитро відчув дивний, пронизливий холод. Йому здалося, що хтось спостерігає за ними. Він озирнувся, але нікого підозрілого не помітив. Проте відчуття небезпеки наростало. Він вирішив, що час іти додому.
"Софійко, ходімо. Вже пізно", — сказав він, простягаючи їй руку.
Але Софійка не відповідала. Вона дивилася кудись убік, її очі були розширені від жаху. Дмитро простежив за її поглядом. За кущами, біля краю парку, стояла чорна машина. І з неї вийшов Артем.
"Ні!" — вигукнув Дмитро, його серце стиснулося від жаху. Він кинувся до Софійки, щоб схопити її, захистити, але було запізно.
Артем, зловтішно посміхаючись, швидким рухом схопив Софійку. Дівчинка закричала, її крик розірвав тишу парку. "Тату! Тату!"
"Софійко! Ні!" — Дмитро кинувся до них, але один з поплічників Артема вискочив з машини і вдарив його по голові. Світ поплив перед очима Дмитра, він відчув різкий біль, і знепритомнів.
Останнє, що він чув перед тим, як поринути в темряву, був віддалений плач Софійки, що зникав у шумі машини, яка швидко віддалялася. Коли Дмитро отямився, він лежав на холодній землі. Парк був порожнім. Ні Артема, ні його спільників. І ні Софійки. Його світ, що тільки-но почав відроджуватися, знову розсипався на друзки. Він втратив все. Все.